Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Наприкінці роману обоє братів, позитивний і неґативний персонажі, гинуть від вибуху, в якому знищується і весь запас особливої вибухівки.
Олекса Слісаренко походив із дуже бідної селянської родини і сам працював певний час агрономом, отримавши відповідну освіту, однак виглядав завжди так вишукано й тримався настільки гідно, наче належав до аристократів. Почавши з поезії, а згодом перейшовши до створення гостросюжетної прози, Слісаренко приставав то до одного, то до іншого угруповання літераторів, що з’являлися серед неспокійних хвиль соцреалістичної «культурної революції»: доєднувався і до символістів, і до футуристів, і до панфутуристів, але врешті покинув їх і приєднався спершу до об’єднання пролетарських письменників «Гарт», а згодом — до ВАПЛІТЕ.
Цей показний чоловік із темним волоссям і доглянутими вусами, з ямочкою на підборідді відкритого обличчя, в бездоганному костюмі з краваткою, виконував роль громадського обвинувача на згаданому вже процесі Спілки визволення України. А вже через 4 роки його заарештували також і засудили на 10 років позбавлення волі, заславши на Соловки. Його проблеми почалися з конфлікту з Горьким, який не хотів, щоб Слісаренко перекладав роман «Мати» на «украинское наречие». Слісаренко відповів Горькому листом, у якому висловився з приводу української мови й того, що думає про уявлення російського письменника. Висловився доволі делікатно.
У Соловецькому таборі Слісаренко нагадував «сенатора на покої»: був спокійним і вмиротвореним, ніколи не скаржився і жартував «з легким французьким гумором». Схоже, він навіть відшукав щось подібне до внутрішньої рівноваги в цьому сосновому ув’язненні, на території монастиря, серед барв Білого моря і напнутої над островами тріпотливої парусини неба.
Ще через 2 роки, у 1937-му, окрема трійка Управління НКВД СРСР по Ленінградській області новими очима поглянула на справу Слісаренка і ще 1115 ув’язнених. Вирок було змінено на найвищу міру покарання.
Олексу Слісаренка розстріляли того самого дня і в тому самому урочищі Сандармох, що й Миколу Зерова. 3 листопада 1937 року.
Там, у Соловецькому таборі особливого призначення, серед інших ув’язнених перебував Микола Нарушевич, колишній керівник історично-побутового відділу Вінницького музею. За деякий час його побуту в таборі на острів привезли з Вінниці Нарушевичевого сина, Льонку. Хлопчик залишився сам, оскільки його мама безслідно зникла.
Найближчими друзями хлопчика стали Олекса Слісаренко і Микола Зеров. Більшість вільного часу вони проводили з дитиною: розмовляли з Льонкою, жартували, грали з хлопчиком в ігри.
Микола Зеров, який 3 листопада 1934 року ґвалтовно прокинувся зі свого «щасливого десятилітнього сну», втративши сина Котика, і чиє пробудження з цього сну було схоже на розтягнуту в часі, немов підігріту вибухівкою з уповільненим виділенням енергії, тортуру, знайшов розраду в спілкуванні з Льонкою, «вільним» сином ув’язненого батька.
Начальник табору видав дозвіл хлопчикові відвідувати острівну школу для дітей енкаведистів і збройної охорони. Його навіть одягнули у відповідний, звичайний одяг. Щодня він проводив деякий час поруч із дітьми персоналу, уникаючи будь-яких контактів із ними, щоб, тільки-но закінчаться уроки, повернутись до монастиря, до Соловецького кремля, до батька й інших в’язнів.
Ось він іде зі школи битою стежкою в супроводі охоронця: влітку цвітуть яскраво-салатним рястом болітця серед густої невисокої трави, обрій якої непомітно переплавляється в нескінченну площину моря; взимку тілу хлопчика доводиться долати опір вітру і пхатись у сліпу порожнечу. Він стільки годин мовчав, почуваючись геть відірваним серед десятка однолітків. Зараз Льонка нарешті заговорить. Ще не дійшовши до мурів монастиря, він уявляє собі ямку на підборідді Слісаренка, ясно-блакитні очі й сумну беззубу усмішку на вихудлому обличчі Зерова і виблякле обличчя батька.
Хлопчика відправили з острова у червні 1937 року. Що сталося з ним далі — невідомо. Батько продовжував залишатись в ув’язненні, приречений на невідання щодо сина. Де і як помер Микола Нарушевич, невідомо також.
Якщо робити неправдоподібне припущення, що у відповідь на запитання про роздвоєність Петров відіслав журналіста до роману Олекси Слісаренка «Чорний ангел», а не до котрогось зі своїх власних творів, то паралель ми можемо намацати хіба що в тому місці, де назовні проступають уявлення про образи «негативних» і «позитивних» персонажів згідно з владною ідеологією часу.
Чорний Ангел, рідний брат відданого ідеї комунізму протагоніста, — український націоналіст, що живе в радикальний спосіб, свідомо вийшовши за межу безпеки, переслідуючи мету, фантастичнішої від якої на той момент годі було собі уявити. Цей персонаж настільки однозначно негативний, що Слісаренко навіть не мусив налягати на епітети, щоб підкреслювати власне ставлення до його постаті й ідей, які за нею стояли. Він убив свого персонажа в кінці роману — і тому чіплятися до нього з ідеологічними підозрами підстав не було. Убив Слісаренко, звісно, і позитивного протагоніста, але мучеництво тільки зробило його ще позитивнішим, тоді як для брата його стало справедливим покаранням.
Можна уявляти, що, виконуючи завдання і радянських спецслужб, і німецької окупаційної влади, перебуваючи на службі то в одного, то в іншого режиму, то в обох режимів одночасно, коли ці обидві служби накладались і нашаровувались одна на одну, тому що завдання й цілі обох режимів виявлялися дивовижно тотожними і не вимагали практично жодних суттєвих змін у методах і підходах, Віктор Петров вдавав — або «вдавав» — із себе українського націоналіста. У тих умовах (особливо коли йдеться про Радянський Союз) намагання займатись українськими справами, розвивати й плекати українські культурні контексти було рівнозначним особливо жахливому, безоглядному самогубству. Саме через це — тому що був поетом, літературознавцем, критиком і професором української літератури — й знищили чоловіка коханої жінки Петрова.
Якщо з якихось причин людина не полишала переконань про альтернативний до єдино правильного уявлення шлях розвитку української культури, то їй залишалось хіба ретельно ховатися, мовчати, берегти їх усередині себе до кращих часів, викручуватися, натякати, говорити недомовками, робити багатозначні паузи — одне слово, застосовувати всі можливі способи ухильного висловлювання, оскільки висловлювання безпосереднє становило, без перебільшення, загрозу життю. Тим часом — з моменту вербування (себто — з моменту, який зазвичай називають зрадою), приблизно 1938 року — Віктор Петров мав усі дозволи відкрито, безперешкодно займатися справами
