Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой

Наташа, ідучи до вечері, пройшла повз нього.

Похмуре, нещасне П'єрове обличчя вразило її. Вона зупинилась навпроти нього. Їй хотілось допомогти йому, передати йому лишок свого щастя.

— Як весело, графе, — сказала вона, — правда ж?

П'єр розгублено усміхнувся, явно не розуміючи того, що йому казали.

— Так, я дуже радий, — сказав він.

«Як вони можуть бути незадоволені з чогось, — думала Наташа. — Особливо такий хороший, як цей Безухов?» На Наташин погляд, усі присутні на балу були однаково Добрі, милі, чудесні люди, які любили один одного: ніхто не міг образити один одного, і тому всі повинні були бути щасливими.

XVIII

Другого дня князь Андрій згадав вчорашній бал, але не надовго зупинився на ньому думками. «Так, дуже пишний бал був. І ще… ага, Ростова дуже мила. Щось у неї є свіже, особливе, не петербурзьке, що відрізняє її». Ось усе, що він думав про вчорашній бал і, напившись чаю, сів за роботу.

Але від утоми чи від безсоння день був недобрий для праці, і князь Андрій нічого не міг робити; він усе критикував сам свою роботу, як це часто бувало з ним, і радий був, почувши, що хтось приїхав.

Це був Біцький, який служив у різних комісіях, бував у всіх товариствах Петербурга, палкий прихильник нових ідей і Сперанського і заклопотаний вістовий Петербурга, один з тих людей, які вибирають напрям, як плаття — за модою, але які тому саме здаються найгарячішими партизанами напрямів. Він заклопотано, ледве встигнувши скинути капелюха, вбіг до князя Андрія і зараз же почав говорити. Він щойно взнав подробиці засідання Державної Ради сьогоднішнього ранку, яке відкрив государ, і з захватом розповідав про це. Государева промова була незвичайна. Це була одна з тих промов, які виголошують тільки конституційні монархи. «Государ прямо сказав, що Рада і Сенат є державні стани, він сказав, що управління повинне мати основою не сваволю, а тверді начала. Государ сказав, що фінанси повинні бути перебудовані і звіти повинні бути публічні», — розповідав Біцький, наголошуючи певні слова і значущо розширюючи очі.

— Так, нинішня подія є ера, велична ера в нашій історії, — закінчив він.

Князь Андрій слухав розповідь про відкриття Державної Ради, якого він чекав так нетерпляче і якому надавав такої ваги, і дивувався, що подія ця тепер, коли вона сталася, не тільки не цікавила його, але й здавалася йому зовсім мізерною. Він мовчки, глузливо слухав захоплену розповідь Біцького. Найпростіша думка приходила йому в голову: «Яке діло мені й Біцькому, яке діло нам до того, що государеві бажано було сказати на Раді? Хіба все це може зробити мене щасливішим і кращим?»

І це просте міркування раптом знищило для князя Андрія весь колишній інтерес здійснюваних перетворень. Цього ж таки дня князь Андрій мав обідати у Сперанського «en petit comité»[500], як йому сказав господар, запрошуючи його. Обід цей у сімейному і дружньому колі людини, якою він так захоплювався, раніш дуже цікавив князя Андрія, тим більш, що досі він не бачив Сперанського в його домашньому побуті; а тепер йому не хотілося їхати.

У призначений час обіду, проте, князь Андрій уже входив у власний, невеликий дім Сперанського біля Тавричеського саду. В паркетній їдальні невеликого будиночка, що відзначався незвичайною чистотою (нагадуючи чернечу Чистоту), князь Андрій, трошки спізнившись, уже застав о п'ятій годині все товариство цього petit comité, інтимних знайомих Сперанського. З дам не було нікого, крім маленької дочки Сперанського (довгим лицем схожої на батька) та її гувернантки. Гості були — Жерве, Магніцький і Столипін. Ще з передпокою князь Андрій почув голосну розмову і дзвінкий, чіткий регіт — регіт, схожий на той, яким сміються на сцені. Хтось голосом, схожим на голос Сперанського, чітко відбивав: ха… ха… ха… Князь Андрій ніколи не чув сміху Сперанського, і цей дзвінкий, тонкий сміх державної людини здався йому дуже чудним.

Князь Андрій увійшов до їдальні. Усе товариство стояло між двома вікнами біля невеликого столу з закускою. Сперанський у сірому фраку з зіркою, очевидно в тому ще білому жилеті і в високому білому галстуку, в яких він був на знаменитому засіданні Державної Ради, з веселим обличчям стояв біля столу. Гості оточували його. Магніцький, звертаючись до Михайла Михайловича, розповідав анекдот. Сперанський слухав, зарані сміючись з того, що скаже Магніцький. Під той час, як князь Андрій увійшов до кімнати, слова Магніцького знову заглушив сміх. Голосно басив Столипін, пережовуючи шматок хліба з сиром; тихим сміхом шипів Жерве і тонко, чітко сміявся Сперанський.

Сперанський, усе ще сміючись, подав князеві Андрію свою білу, ніжну руку.

— Дуже радий вас бачити, князю, — сказав він. — Хвилинку… — звернувся він до Магніцького, перериваючи його розповідь. — У нас сьогодні умова: обід приємності і ні слова про справи. — І він знову звернувся до оповідача і знову засміявся.

Князь Андрій з подивом І смутком розчарування слухав цей сміх і дивився, як сміється Сперанський. Це був не Сперанський, а інша людина, здавалося князеві Андрію. Усе, що раніш таємничим і привабливим здавалося князеві Андрію у Сперанському, раптом стало йому ясним і непривабливим.

За столом розмова ні на мить не замовкала і складалася начебто зі збірки смішних анекдотів. Ще Магніцький не встиг кінчити своєї розповіді, як уже хтось інший виявив готовість розповісти щось, що було ще смішніше. Анекдоти здебільшого стосувалися коли не самого службового світу, то осіб службових. Здавалося, що в цьому товаристві так остаточно було визначено нікчемність цих осіб, що ставлення до них могло бути тільки одно; добродушно-гумористичне. Сперанський розповів, як на засіданні Ради сьогодні вранці глухий сановник на запитання про його думку відповів, що він тієї ж думки. Жерве розповів цілу справу про ревізію, визначну безглуздям усіх дійових осіб. Столипін, заїкаючись, втрутився у розмову і гаряче почав говорити, загрожуючи надати розмові серйозного характеру, про зловживання за попереднього порядку, Магніцький став кепкувати з гарячності Столипіна, Жерве вставив жарт, і розмова набрала знову попереднього веселого напряму.

Очевидно, Сперанський після праці любив відпочити і повеселитися у приятельському колі, і всі його гості, розуміючи його бажання, намагались веселити його і самі веселитися. Та веселощі ці здавалися князеві Андрію важкими й невеселими. Тонкий звук голосу Сперанського неприємно вражав його і безугавний сміх своєю фальшивою нотою чомусь ображав почуття князя Андрія. Князь Андрій не сміявся і боявся, що він буде важким для цього товариства. Але ніхто не помічав його невідповідності до загального настрою. Здавалося, всім було дуже