Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс

Ось і козацький гетьман Іван Заруцький, той, який пізніше відіграватиме таку важливу роль і в долі Лжедмитрія II, і в долі самої Марини, змушений був пройти через процедуру «впізнавання царя», що чудом врятувався. Він добре знав першого Дмитрія і коли прибув у Стародуб до Лжедмитрія II, то відразу ж збагнув, що це зовсім інша людина, що з першою у нього лише спільне ім’я і бажання теж посісти царський трон у Москві.

Як свідчить Конрад Буссов, «атаман с первого взгляда понял, что это не прежний Дмитрий, однако на людях виду не показал и, невзирая на это, воздал ему царские почести, как будто он был обязан сделать это и прекрасно знает его, хотя раньше он его никогда не видал».

Це — такі «зізнання» і такі «визнання» — допомогли декому для досягнення влади творити міф.

Так змушена була діяти і Марина Мнішек — визнавати зовсім чужу їй людину за свого чоловіка, який буцімто врятувався. В ім’я все тих чужих інтриг, хто все це затіяв, аби досягнути влади і вигод...

Уже тоді, як 23 липня 1608 року воєвода Юрій Мнішек разом з дочкою, родичами і деякими шляхтичами залишив Москву, прямуючи буцімто додому, в Польщу, у нього вже був план, як йому діяти далі, — той план він узгодив з послом Міколаєм Олесницьким (а це був до всього ж ще й родич воєводиної жони, дядько Марини).

Вирішили вони діяти разом, в супрязі. В ім’я «вищих інтересів королівства».

Ще знаходячись у Москві, воєвода разом з іншими по­слами адресував королю Сигізмунду III «Меморіал», що був, по суті, планом, як діяти «воскреслому Дмитрію», аби цього разу справа нарешті вдалася і дві держави — Річ Посполита і Московське царство — нарешті б створили унію. Воєвода Мнішек, якщо судити по його «Меморіалу», вже тоді був не лише готовий виявити підтримку «воскреслому» Дмитрію, а й схиляв до того його мосць пана круля.

В «Меморіалі» все розписано: і як діяти новому Дмитрію, як себе тримати з боярами, які були винуватими в травневих подіях у Москві, як організувати особисту охорону та вести справи в канцелярії (погоджуючись на вжиток «народної» мови, а не латинської — поки що), про те, що треба вже зараз відправляти молодих людей на навчання до Європи — вони потім будуть опорою новому режиму, — а головне полягало в тому, що треба все робити для того, аби вдалося нарешті створити унію з католицизмом.

Для себе і своєї дочки воєвода хотів перш за все надійних гарантій її царському титулу і цілісності майна як у Москов­ській державі, так і в Речі Посполитій, щоб при «зміні обставин вона була під захистом королівства», щоб «сенатори і піддані по городах дали присягу її царській величності, як своїй государині на підданство і послушаніє», щоби був складений реєстр всім «вещам, забранным у Сандомирского воеводы Юрия Мнишека и дочери его Марины», — далі йде перелік тих речей та коштовностей, починаючи з окованого сундука.

І ще багато про що писав — навіть ставив умови та ультиматуми — у своєму «Меморіалі» Юрій Мнішек.

Шлях, що з Москви слався до Польщі, був неблизьким, але воєводу з дочкою чомусь повезли ще довшим шляхом, вибираючи чи не манівці.

Можливо для того вибрали обхідний шлях, аби люди «царя» Дмитрія не перехопили кортеж поляків: через Углич, Твер і Білу до литовського кордону. І все ж не виключено, що про такий «хитрий» шлях дізнався «цар» Дмитрій, який тоді перебував у Тушині, — як вважається, не без допомоги людей воєводи Мнішека.

Тож і не дивно, що тушинський загін на чолі з ротмістром Зборовським швидко наздогнав біля Білої кавалькаду поляків.

Воїни Шуйського, що її охороняли, порозбігалися від гріха подалі — ніхто з них не захотів за якусь там «дєвку з Польщі» накладати головою.

Марині було врочисто оголошено, що вона, російська цариця, з цієї миті вільна і може їхати в Тушино до свого вінчаного мужа — царя Дмитрія Івановича, котрий чекає її там з великим нетерпінням — «з ласкою і любов’ю превеликою». Як законну царицю російську і свою теж законну жону.

Чи могла Марина відмовитися від пропозиції повернутися до свого мужа, за яким все ще мала тугу? Та й для чого їй було повертатися в Самбір (чи й у Польщу) після дев’яти днів свого заміжжя і царювання? Аби вислуховувати кпини й насмішки шляхти? У Кракові на заручинах і коли вона виїздила в Москву вже як цариця, їй шалено заздрили вельможні шляхтянки, тепер же вони будуть відводити свої душі в насмішках з її дев’ятиденного царювання... Ні, додому вона не могла повернутися. Та й попри все вважала себе законно вінчаною царицею Московської Русі — щоб там не було.

Як свідчить очевидець, коли ротмістр Зборовський, скочивши з коня, опустившись на одне коліно, поклав перед нею свою шаблю і передав бажання Дмитрія її бачити, Марина неймовірно зраділа.

Ось тоді до царя Василія і дійшла вістка, що «вор послал людей под Дмитров переимат Юрья Сендомирсково с дочерью и послов литовских».

Розлючений цар Василій дав указівку воєводам «беречь послов литовских и Юрья Сендомирсково», але вже було пізно. «Юрья Сендомирсково» з дочкою вирвався на волю. Чи як би сьогодні сказали військові, на оперативний простір. А далі... Далі шукай вітра в полі!

За воєводою, котрий, знехтувавши царевим указом щодо курсу, яким йому належало рухатися, повернув до Волги, були послані навздогін царські воєводи зі стрільцями.

16 серпня втікачі стали станом, і там же їх наздогнали царські воєводи, але... Люди Юрія Мнішека несподівано вчинили їм збройну відсіч, напавши на стрільців, котрі їх наздогнали.

Сутичка була рішуча, хоч і недовга.

Діти боярські і стрільці, почувши, що поляки б’ють государевих людей смертним боєм, кинулись... Ні, не виручати своїх. Взяли ноги в руки і дали драла. Воєвода з дочкою нарешті змогли вільно зітхнути.

Невдовзі поляки підійшли до Білої і біля села Верхове знову