Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич

Не бракувало, щоправда, поганих прикмет і віщувань, одначе серед благоденства, що настало, їх було залишено без уваги. Король вирушив у Ченстохову, аби передовсім подякувати небесній заступниці за обрання на престол та ввірити себе подальшому її піклуванню, а звідти поїхав на коронацію до Кракова. За ним вирушили сановники. У Варшаві залишилися тільки exules[175] із Русі, ті, хто ще не смів повертатись у свої розграбовані маєтки, або ті, котрим повертатися не було за чим.

Князю Яремі як сенатору Речі Посполитої належало супроводжувати короля до Кракова. Володийовський же й Заглоба з однією драгунською корогвою попрямували швидким маршем у Замостя, до Скшетуського, поспішаючи порадувати друга звісткою про долю, що спіткала Богуна, і потім разом із ним вирушити на пошуки князівни.

Заглоба покидав Варшаву не без деякого жалю, бо серед шляхти, що з’їхалася туди без ліку, у передвиборній веремії як неодмінний учасник вічних бенкетів і бійок, що їх вони з Володийовським затівали, почувався як риба у воді. Одначе він тішив себе думкою, що повертається до життя діяльного, яке обіцяє нові пригоди та можливості для хитромудрих витівок, у чому обіцяв собі не відмовляти; до того ж у нього було своє міркування щодо небезпеки столичного життя, котре він і виклав другові.

– Звичайно, ми з вами, пане Міхал, – говорив він, – вельми відзначились у Варшаві, одначе Боже борони затриматися нам довше, так-так, повірте, тут обабитесь ураз, як горезвісний карфагенянин, що від солодкого повітря Капуї підупав украй на силі. А від прекрасної статі й зовсім потрібно тікати не оглядаючись. Кого завгодно до погибелі доведуть, тому що, зауважте, нічого немає на світі підступнішого за їхню сестру. Старієш, а все одно тягне…

– Це ви облиште, пане! – перебив його Володийовський.

– Та я й сам собі частенько повторюю, що час би втихомиритися, тільки кров у мене ще гаряча надзвичайно. Ви флегма в нас, а в мені біс сидить. А втім, досить про це. Починаємо нове життя. Зі мною не раз уже траплялося: коли-не-коли, а на війну потягне. Корогва в нас – ліпшої бажати не треба, а під Замостям іще розбійничають заколотницькі ватаги: дасть Бог, у дорозі не буде нудно. І Скшетуського нарешті побачимо, й велетня нашого, журавля литовського, жердину довготелесу Лонгина – з цим, либонь, сто років не бачились.

– Мабуть, ви, пане, скучили, але ж проходу йому не дасте, коли доведеться зустрітися.

– Та з ним говорити мука справжня: слова не витягнеш до пуття. Весь розум з голови в кулаки пішов. Не дай Боже обніме – без ребер залишитися можна, зате самого будь-яке немовля за іграшки обведе навкруг пальця. Де це чувано, щоб чоловік із таким багатством такий був hebes?[176]

– Невже він і справді такий багатий?

– Він? Та в нього, коли ми познайомилися, пояс був такий набитий, що й не підперезатись: він його ніби копчену ковбасу таскав. Наче палицю – бери та розмахуй, не погнеться. Розповідав мені сам, скільки в нього сіл: Мишікишки, Песикишки, Пігвішки, Сирутяни, Чапутяни, Капустяни (недарма ж у хазяїна голова капустяна!), Балтупи – всіх язичницьких назв і не згадаєш! Півповіту його. Знатнішого в усій Литві не відшукати роду.

– Ех, це ви занадто сягнули!

– Анітрохи. Я лише те повторюю, що від нього чув, а він у житті своєму не сказав слова неправди – щоби збрехати, розум теж потрібен.

– Ну, бути нашій Анусі знатною пані! А от стосовно розуму його я з вами ніяк не можу погодитися. Людина він статечна і вельми розсудлива: при нагоді ніхто кращої не дасть поради, а не дуже красномовний – що поробиш. Господь не всякого нагородив таким гострим язиком, як вашу милість. Та що говорити! Світла він душа і доблесний лицар, а ліпше тому підтвердження, що ви самі його любите й радієте, що побачитесь незабаром.

– Кара Божа, ось хто він! – пробурчав Заглоба. – А радію, смакуючи наперед, як Анусею допікатиму його.

– Оцього я вам не раджу робити – небезпечно. Хоч який він смирний, а тут легко може втратити самовладання.

– І добре б! От коли я йому, як Дунчевському, обрубаю вуха.

– Ой, не треба. Ворогу не побажаю з ним зв’язуватися.

– Гаразд, тільки б його побачити!

Останнє побажання Заглоби здійснилося швидше, ніж він міг думати. Доїхавши до Кінської Волі, Володийовський вирішив улаштувати привал, оскільки коні зовсім притомилися. Великим же було здивування друзів, коли, увійшовши на постоялому дворі в темні сіни, вони в першому стрічному шляхтичеві впізнали Лонгинуса Підбийп’ятку.

– Скільки літ, скільки зим! Як ся маєте! – закричав Заглоба. – Невже із Замостя цілісіньким утекли?

Підбийп’ятка кинувся обіймати й цілувати обох.

– Оце так зустріч! – радісно повторював він.

– Куди прямуєте? – запитав Володийовський.

– У Варшаву, до його ясновельможності князя.

– Князя у Варшаві немає. Він поїхав із королем до Кракова, буде на коронації перед ним державу нести.

– А мене пан Вейгер у Варшаву з листом послав: звелено дізнатися, куди княжим полкам іти, – в Замості в них, слава Всевишньому, більше потреби немає.

– Тим паче нічого вам їхати: ми якраз веземо належні розпорядження.

Пан Лонгин спохмурнів. Усією душею він прагнув до двору князя, сподіваючись побачити його придворних і особливо таку собі маленьку особу.

Заглоба багатозначно підморгнув Володийовському.

– Ой ні, поїду я до Кракова, – мовив литвин, трохи поміркувавши. – Позаяк наказано віддати листа, я його віддам.

– Ходімо в дім, звелимо зігріти собі пива, – сказав Заглоба.

– А ви далеко їдете? – запитав дорогою пан Лонгинус.

– У Замостя, до Скшетуського.

– Нема його в Замості.

– От тобі й на! А де він?

– Десь під Хорощином, розбійні громить ватаги, Хмельницький одступив, але полковники його все на шляху палять, грабують і вбивають. Староста валецький Якуба Реговського послав, аби він їх утихомирив.

– І Скшетуський із ним?

– У тих же краях, але вони порізно тримаються, тому що велике затіяли змагання, про що я вашим милостям потім розповім.

Тим часом вони ввійшли до кімнати. Заглоба звелів підігріти три гарці пива і, наблизившись до столу, за який уже всілися Володийовський із паном Лонгином, промовив:

– Але ж вам, вельмишановний пане Підбийп’ятко, невідома головна щаслива новина: ми з паном Міхалом Богуна зарубали на смерть.

Литвин так і підскочив на місці.

– Братці ви мої рідненькі, невже можливе таке?

– Щоб нам не зійти з цього місця.

– І ви вдвох його зарубали?