Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич
– Воно вірно, – погодився Володийовський, – але ж Вишневецькі ледве не королівський рід.
– А вас хіба не можна королем обрати? Та здумайся мені, я б за вас перший підпис поставив: он пан Зигмунт Скаршевський клянеться, що за самого себе подасть голос, якщо тільки не заграється в кості. Все у нас, дякувати Богові, вирішується in liberis suffragiis,[174] і тільки бідність наша, а не походження нам на заваді.
– Отож бо й є! – зітхнув пан Міхал.
– Що поробиш! Хто винен, що нас пограбували зовсім? Того й дивись, витягнемо ноги; якщо Річ Посполита не придумає способу нас підтримати – загинемо всує! І не диво, що найпоміркованішу по натурі своїй людину в таких обставинах потягне до чарки. До речі, а чи не піти нам, пане Міхал, по скляночці винця хильнути – може, на душі веселіше стане?
Так бесідуючи, вони дійшли до Старого Мяста й звернули до винарні, де біля входу товпилися десятка півтора челядинців, які охороняли хазяйські шуби та бурки. Там, усівшись за стіл і звелівши подати собі штоф, друзі почали радитися, що тепер, після загибелі Богуна, робити.
– Якщо Хмельницький і справді від Замостя відступить і настане мир, князівна, вважай, наша, – говорив Заглоба.
– Треба поспішати до Скшетуського. Тепер уже ми від нього ні на крок, доки не відшукаємо дівчини.
– Ясно, разом поїдемо. Та зараз до Замостя ніяк не добутися.
– Що ж, зачекаємо, тільки б у майбутньому Господь милості своєї не позбавив.
Заглоба залпом осушив чарку.
– Не позбавить! – сказав він. – Знаєте, що я вам скажу, пане Міхал?
– Що?
– Богуна вбито!
Володийовський глянув на приятеля з подивом:
– Ба, кому ж, як не мені, про це знати?
– Дай вам Бог здоров’я! Ви знаєте, і я знаю. Я дивився, як ви бились, а тепер дивлюся на вас – і все одно безупинно хочеться повторювати це собі знову, тому що коли-не-коли, а подумається: таке тільки уві сні буває! Ух, який камінь із плечей спав! Ну й вузол ви розрубали своєю шаблею! Чорт би вас забрав – просто слів бракує! Боже милостивий! Ні, не можу втриматися! Ідіть сюди, дозвольте себе ще раз обняти! Не повірите, я коли вас уперше побачив, то подумав: «Ото куцак!» А куцак яким виявився – самого Богуна вкоротив, не моргнувши оком! Нема більше Богуна, і сліду не лишилося, прах тільки, убито на смерть його, вічна йому пам’ять, амінь!
І Заглоба кинувся обіймати й цілувати Володийовського, а пан Міхал, розчулившись, уже й Богуна ладен був пожаліти; нарешті, визволившись із обіймів Заглоби, він сказав:
– Кончини ж то ми не діждались, а він живучий – що як оклигає?
– Побійтеся Бога, що ви верзете, пане! – скрикнув Заглоба. – Я хоч завтра поїду до Липкова й препишний похорон улаштую, тільки б помер.
– А який сенс їхати? Пораненого ж ви добивати не будете? Шабля – вона не куля: хто зразу дуба не врізав, той, дивишся, і на ноги стане. Скільки разів так бувало.
– Ні, це ніяк неможливо! Ой, ні, бути такого не може! Я ж йому сам перев’язував рани: бачив, як груди розвернуло. Ви ж його розчинили, наче зайця. Гаразд, досить про це. Наше діло пошвидше зі Скшетуським з’єднатися, допомогти бідоласі, втішити, поки він остаточно від туги не перевівся.
– Або в монастир не пішов; він мені сам говорив про це.
– І не диво. Я б на його місці вчинив так само. До речі, не стрічався мені лицар, доблесніший за нього, але й нещасніший не стрічався. Важкі, ой, важкі послав йому Господь випробування!..
– Облиште, ваша милість, – попрохав ледь захмелілий Володийовський, – а то в мене сльози на очі набігають.
– А в мене? – відповів Заглоба. – Найблагородніша душа, а який воїн… Та й вона! Ви її не знаєте… любу мою дівчинку.
І завив густим басом, тому що дійсно дуже любив Олену, а пан Міхал підтягував йому тенорочком – і пили вони вино, змішане зі слізьми, а потім, похнюпившись, довго сиділи в похмурому мовчанні, поки Заглоба кулаком по столу не грюкнув.
– Чого це ми сльози проливаємо, га, пане Міхал? Богуна ж убито!
– І справді, – відповів Володийовський.
– Радіти треба. Останніми йолопами будемо, якщо тепер її не відшукаємо.
– Їдьмо, – сказав, підводячись, невеличкий лицар.
– Випиймо! – виправив його Заглоба. – Дасть Бог, іще діток їхніх понесемо до купелі, а все чому? Тому що Богуна зарубали.
– Туди йому й дорога! – докінчив Володийовський, не помітивши, що Заглоба вже поділяє з ним честь перемоги над отаманом.
Розділ XIV
Нарешті під зводами варшавського кафедрального собору пролунало «Te Deum laudamus» і «Монарх зійшов на царство», загули дзвони, гримнули гармати – і надія вселилась у серця. Настав край міжцарів’ю, часам смутним і тривожним, особливо тяжким для Речі Посполитої, тому що були це часи загального краху. Ті, кого дрож проймав при думці про навислу над країною небезпеку, тепер, коли вибори пройшли з рідкісною одностайністю, зітхнули з полегкістю.
Багатьом здавалося, що нечувана міжусобиця закінчилася раз і назавжди й новому королю залишається тільки віддати під справедливий суд винних. Сподівання ці підкріплювалися й поведінкою самого Хмельницького. Козаки під Замостям, продовжуючи запекло штурмувати замок, одначе заявляли на повний голос, що підтримують Яна Казимира. Хмельницький через посередництво ксьондза Гунцеля Мокрського слав його величності вірнопідданські листи, а з іншими посланцями – уклінні прохання виявити милість йому та Запорізькому Війську. Відомо також було, що король, продовжуючи політику канцлера Оссолінського, має намір зробити козацтву чималі поступки. Як колись, до розгрому під Пилявцями, всі говорили тільки про війну, так тепер слово «мир» не сходило з уст. Блиснула надія, що після смуги лихоліть настане довгожданий перепочинок і новий монарх залікує рани батьківщини.
Нарешті до Хмельницького з листом від короля було відправлено Смяровського, і незабаром рознеслася радісна вістка, буцім козаки, знявши облогу із
