Saint Porno. Історія про кіно і тіло - Богдан Логвиненко

Такі дивні історії траплялися постійно, скрізь, де завгодно, але не на знімальному майданчику. Це робило місце зйомок якимось сакральним опорним пунктом, захистом від небезпечного світу, якого я раніше ніколи не боялася.

При цьому ситуація в Росії напружувалася як пружина, країна мілітаризувалася, у новинах усе більше зброї і військової пропаганди, а ми тут приїжджаємо зніматися в порно. І хоча Санкт-Петербург — це, звісно, не Москва, відчувається контраст від першого приїзду, люди закриваються, у них менше посмішок на обличчі, вони все більш насторожено ставляться до оточення. Хоча у той приїзд все ще було досить спокійно.

Для мене питання грошей завжди було дуже особистим, а секс — це таке, побічне. Я можу годинами і з натхненням розповідати про те, як і з ким я спала. Не всім, звісно. Не буду розповідати, якщо це матиме для мене якісь неприємні наслідки, несе ризик. Не буду розводити плітки. Можу розповідати друзями про незнайомих їм людей. Але коли постають питання за гроші — це дуже неприємно.

Мені ніколи ніщо не заважало знайти роботу. Я працювала офіс-менеджером, помічником бухгалтера, оператором колл-центру, менеджером по роботі з клієнтами у фінансовій компанії, продавцем у фотомагазині, барменом, кухарем, консультантом у бутіку, офіціанткою. Якось восени я місяць попрацювала у книжковому ларьку, бо там можна було цілісінькими днями читати і не витрачати гроші на книги та журнали. Там я отримувала найменше з усіх моїх робіт, десь двісті гривень на місяць. Мені було сімнадцять, і навіть у тому віці було соромно отримувати таку зарплату. Але гроші для мене ніколи не були пріоритетом, а тоді тим паче.

Наприклад, моя тітка була організатором мітингів під час Помаранчевої революції. Точніше, почалося ще у той час, коли Ющенко був кандидатом. У нього платили з більшою вірогідністю. Тоді усі мої родичі, все оточення, усі навколо були проти помаранчевих, проти революції, проти будь-яких змін. А після фальсифікації виборів, на яких перемагав Ющенко, але переміг Янукович, революція все одно почалася, почалася частково за гроші. Тітка ненавиділа помаранчевих, але організовувала мітинги за них, ставила намети з пропагандою. Я теж працювала в одному з таких наметів. За ідею? Тоді було важко уявити, що хтось може взагалі працювати за ідею, тільки за гроші, хто більше заплатить — за того я постою. Це моя персональна ілюстрація прірви між Помаранчевою і Революцією Гідності. У 2014-му ми вже всі збиралися ліквідовувати результати того лиха, до якого самі ж і призвели. За десять років уже наче всі прозріли, у 2014-му вся моя родина і всі ті, хто був тоді проти змін, вже були за. Всього лише десять років, і те ж саме покоління просто виросло й усвідомило власні помилки.

Хоч у мене і було досить закрите і нецікаве дитинство, я взяла з нього собі філософію нищої, а філософію монашки — ні. Хоча до двадцяти трьох у мене був майже монаший спосіб життя, але монашество пішло від мене легше і раніше. Комплекс нищого ж нікуди не подівся. Чому — не знаю. Нас вчили однаково успішно і про те, що гроші — це погано, і про те, що секс — це зло. Я і далі не вмію користуватись грошима, ми все ще з ними не на ти, хоча в мене, напевно, за українськими мірками і досить багато грошей тепер, але я значно краще знаю, що робити з чужим членом, ніж зі своїм гаманцем. У мене працює якась гіперкомпенсація. Те, що нормальні люди показують і афішують, — я намагаюся сховати. А те, що лишається у багатьох завжди у шухляді, — мені досить нормально розповідати. Я боюсь показувати, де я вразлива, боюсь говорити про моє особисте, але про секс — це легко.

У щоденнику я старанно записую все — умови, обставини, розповідаю сама собі історії. Щоденник — це моя машина часу, яка повертає мені будь-яку мить мого життя з усіма роздумами, емоціями і наслідками. Так, я записую туди навіть гроші, скільки я отримала за зйомки, за фото, але на цьому все. Я ніколи не записую витрати. Я поняття не маю, скільки в мене грошей. Мені нічого не треба купувати. Я завжди ходжу в зручному старому одязі, не думаю про матеріальний бік справи взагалі. Щойно з’явилась можливість вільно купувати собі будь-які статусні речі — це втратило значення. Мені завжди вистачає на все, я пам’ятаю, де і скільки отримала грошей, або можу знайти це в гаманці виключно для статистики.

Це може йти врозріз із уявленням багатьох про дівчину легкої поведінки. Чи легкої я поведінки? Так, напевно, я досить легка в спілкуванні, мені легко зайнятися сексом із ким-небудь. Чи важливі мені гроші? Абсолютно ні. Так, мені треба гроші для життя, але я заробляла собі на життя і до того і зараз точно не пропаду, в жодній ситуації. Інколи для різноманіття або від нудьги я виходжу на заміну в ресторан на день-два. Тільки тут за годину платять десь разів у двісті менше, ніж за годину зйомки. У двісті разів! Чи зможете ви знайти у собі мотивацію йти на роботу, на якій платять у двісті разів менше, ніж ви зазвичай отримуєте, якщо ваша мотивація — гроші? Наприклад, піти потаксувати, якщо працюєте дипломатом. З князів у грязі? Зможете? Думаю, що ні. Моє життя практично повністю позбавлене матеріальної стурбованості, а частково навантажене ще й філософією нищого — зациклюватись на грошах, контролювати і перераховувати їх соромно, каже мені моє виховання. Соромно говорити про гроші чи питати когось: скільки ви мені заплатите? Я не питаю з двох причин: мені досі ніяково, і