Танго наосліп - Ельма Кіраз

— Мабуть, як і ти, — я хитро усміхнулась.

— Ходімо, — він різко піднявся і протягнув мені руку.

— К-куди? — трохи розгублено спитала я.

— Побачиш. Довірся мені.

Трохи з сумнівом, та все ж я вклала свою долоню в його і ми швидко пішли на вихід з ресторану. Я думала, вийдемо надвір, але натомість попрямували до ліфта. Мене це трохи втішило, адже все-таки ми залишились в готелі, де є купа камер і охорони. Якщо він зі мною щось зробить, це побачать. Хоч і толку з цього не буде, адже ми в масках. Ліфт зупинився на останньому поверсі і ми вийшли.

— І що ми тут робимо? — трохи скептично поцікавилась я.

— Колись я вже зупинявся у цьому готелі, подорожуючи Португалією. І знайшов для себе дуже цікаве місце. Це трохи небезпечно, але… цікаво. Ходімо.

Чоловік провів мене довгим коридором до дверей в кінці. На них була табличка «Постороннім вхід заборонено» і це мене дуже налякало.

— Але ж…— я вказала пальцем на напис.

— Не бійся, ми не довго, — він відкрив двері, які чомусь виявились незачиненими і там були сходи. Як я вже зрозуміла з логічних висновків в голові — на дах готелю. Він вийшов першим, допомагаючи мені з сукнею. Опинившись на даху, холодний вітер одразу штовхнув мене в спину, адже готель був доволі високий. Але чоловік міцно огорнув мене руками, сховавши від холодного повітря. Через маску я відчула цитрусовий аромат парфумів. Чи це були цукерки?

— Тут доволі…вітряно, — пробурчала я крізь маску кудись йому в шию.

— Я знаю. Але ти просто глянь, підійми голову.

Я акуратно звільнившись з його обіймів, я глянула навколо і майже ахнула. Звідси відкривався такий чудовий вигляд на місто, наче це було найвище місце. Я заворожено вдивлялася кудись далеко і розуміла, що це напевно лише маленька частина тої краси, яка ховається в місті.

— Вав! Це просто неймовірно, — я повернула голову на нього. Чоловік сховав руки в кишенях і чомусь я думала, що точно посміхається.

— Я знаю, але я привів тебе сюди не для цього, — він підійшов трохи ближче, — це одне з небагатьох місць у Лісабоні, де можна бачити ще більшу красу, — сказавши це, чоловік підняв голову. Я повторила за ним і обличчя розплилось в посмішці. Адже на небі був розсип тисячі зірок. Такого я навіть вдома ніде не бачила.

— Це найгарніше зоряне небо, яке я бачила у своєму житті, — прошепотіла я, хоч вітер і мабуть вкрав мої слова.

— Я дуже радий, що тобі подобається. Все-таки моя маска трохи краде у мене можливість чітко побачити всі зірки. Але дещо прекрасне, все-таки, я дуже добре споглядаю перед собою.

— А ти вмієш кидатись компліментами, — я посміхнулась одним кутиком губ. Він не бачив жодної моєї посмішки, як і я його, проте не робити цього з ним було неможливо.

— Я не кидаюсь, а кажу те, що відчуваю, — він підійшов ближче і обійняв мене за талію, — мріяв стояти тут з кимось особливим.

— Невже це я? За два дні ти зміг таке зрозуміти?

— Мені вистачило і одного дня, — він міцніше стиснув мою талію і притиснув сильніше до себе. Я поклала руки йому на груди і відчула, як швидко б‘ється його серце. Невже він так хвилюється? Чи це мені віддає в руках моє?

— Дякую за такий гарний сюрприз, — тихо сказала я.

— А я дякую тобі, — він різко нахилився і губи наших масок легенько доторкнулися. В цей момент я хотіла просто розплакатись від того, що ми досі в них. Чому ж ми не додумались їх зняти ще в ліфті?

— Такий…поцілунок. Знаєш, я вперше стою з чоловіком так близько і ти будеш сміятися, але ще ніколи по-справжньому не цілувалась. І ніколи не могла подумати, що першою за мене це зробить моя маска. 

— Моя маска теж вперше поцілувалась, — він засміявся, але мені стало чомусь сумно. Я була впевнена, що той, хто ховається за маскою, обцілував безліч дівчат. 

Я опустила голову від цих думок, а він підняв пальцями мені її за підборіддя. Я знову була впевнена, що ми дивимось одне одному в очі. Вже навіть не зважалося ні на холод, ні на вітер. Він обійняв мене міцніше і ми обоє продовжили спостерігати за нічним небом.