Танго наосліп - Ельма Кіраз

— Деколи простіше про щось розказати незнайомій людині, яку бачиш вперше і востаннє, ніж ділитися чимось з рідними. 
Чомусь від його слів про те, що бачимось востаннє, з‘явився якийсь дивний сум. Все якось так закрутилось навколо нього, що мені здається, ми бачитимемось кожного дня і завжди будемо в масках. Але справжня реальність інакша і вже зовсім скоро доведеться повертатись додому. А там мене чекає злий тато, якийсь незрозумілий наречений і судячи зі всього, дурний брат, якийсь чогось знов вирішив стати частиною сім‘ї.

— Вибачте, я щось задумалась, — я поправила свою маску і глянула йому в очі. Я впевнена, що дивилась прямо в них і він так само. Бо такий довгий погляд будь-куди інакше не викликав би дивних відчуттів всередині.

— Давайде пройдемо кудись в тихіше місце. Хочеться поговорити і не стояти. Бо ж нові туфлі незручні не тільки в жінок.

Я розсміялася і ми пройшли до столиків, сидіння яких було маленькими диванчиками. Там нікого не було, бо це була далека частина залу і до столів з закусками, напевно, ніхто не хотів так довго йти. Коли ми сіли одне навпроти одного, я зрозуміла, що сьогодні ніде не подавали алкоголь. Але з іншого боку мені це страшенно сподобалось, що сьогодні будуть усі при своєму розумі.

— Все ж у мене є ще одне питання до вашої маски, — я підперла голову рукою, — вона повністю закрита, то ж…ви за ці два дні нічого не їли і не пили. Мабуть і дихати важко, і говорити.

— Не хвилюйтеся, я добре повечеряв перед цим заходом, — він тихо засміявся, — а деякі незручності можна і потерпіти, коли можеш справити гарне враження на прекрасну даму.

— Ви думаєте, що сподобались мені? — я легенько почервоніла і сподіваюсь, цього не було йому видно.

— Ну тоді ви б тут не сиділи. І вас не лякає ця посмішка, — він вказав рукою на губи маски, — бо одна леді тут підійшла до мене і сказала, що виявляється я фрик. Хоча сама, мабуть, не зовсім розуміє, що це слово тут не надто доречне.

— Зізнаюсь, при першій зустрічі від вашої…посмішки у мене трохи пробігли мурашки. Але я люблю цікаві речі, тому…

— А ще зі мною ви інакша, ніж зазвичай, я вгадав?

— Я напевно чогось не розумію, — я видала істеричний смішок, — ви що мене так добре знаєте?

— Ні, я просто чув, як ви розмовляли з братом. Зовсім інша людина.

— Мабуть, таки ваша правда. І з чужою людиною бути відвертою легше.

— Я не бачу ваше обличчя, чую не такий голос і маска кидає тінь на ваші очі, але…— він поклав свою руку на мою, — зізнаюсь, ви чимось страшенно притягуєте мене. Викликаєте щось таке…дивне. І це так дивно. Раніше майже ніхто не міг доторкнутись до таких глибин моїх емоцій і почуттів.

— Це…я…— розгубилась я добряче і мене злило те, що справді зовсім інакша поряд з ним. Це було дійсно дивно, але мені це подобалось, — зізнаюсь, мені теж з вами дуже комфортно. І теж все зовсім інакше, ніж з іншими. Хоч про ваш вигляд я можу лише фантазувати. Здається…ви напевно старий.

— Що? — чоловік засміявся, — ви ж знаєте, що це не так. Я відчував, як вчора ви мене лапали.

— Ні-і-і, — я теж засміялася, — як так можна казати, — артистично здивувалась, — я вивчала. Мала ж зрозуміти, хто переді мною.

— І хто ж, — чоловік опустив голову на руки, що склав у замок.

— Хтось… особливий. Я сама не вірю, що таке кажу, але мені зовсім не хочеться з вами розлучатися. Раніше я завжди вважала, що першим ділом головне зовнішність, але ви за такий короткий термін довели, що це не так. Я ж навіть вашого імені не знаю.

— Я вашого теж. В мене, правда, є декілька варіантів, проте думаю, вони всі неправильні.

— Моє ім‘я надто рідкісне, щоб ось так його вгадати. Тому навіть не намагайтесь.

— Ну якщо ви так кажете, то не буду. Хай це буде вашою таємницею.

— А ви зізнаєтесь мені, як звати вас?

— Хочете цього? — його голос прозвучав якось так, наче мурчання кота, від цього всередині аж розлилось якесь дивне тепло. Здавалося, я знаю цю людину все життя. І ні з ким не було так комфортно, тепло і добре, як з ним.

— З одного боку, я б дуже цього хотіла. А з іншого…так буде нечесно.

— Може перейдемо на «ти»? — чоловік надто вдало перевів тему.

— Я не проти, хоч і вважаю тебе старим, — я захихикала, ніби маленька дівчинка.

— Ну ні, — чоловік драматично прикрив обличчя маски рукою, — не вбивай мене такими висновками. Якби ми були трохи розпуснішими, я б довів тобі, що я не старий. 

Я уявила, яка була на його обличчі хтива посмішка і від цього стало жарко. Зважаючи, що я нащупала вчора під час танцю, тіло там нічогеньке. Проте я зовсім не думала про те, яке його обличчя. Гарний він, милий, брутальний чи зовсім не такий, які хлопці мені подобаються. Впевнена, що після такого зв‘язку між нами, те, як він виглядає, хвилювало мене би найменше. І це одночасно й лякало мене. Не розумію, як незнайома людина може так сильно і швидко змінити мене.

— Давай ти залишиш ці доводи комусь іншому, — я вдала, що образилась, щоб він не подумав, що я собі це все уявляю і що я якась дівчинка легкої поведінки.

— Я не хотів образити тебе. Просто пожартував. Пробач, — він знову поклав свою руку на мою і сильніше стиснув пальці. Мабуть для того, щоб не бачачи його емоцій, я зрозуміла, як сильно йому шкода.

— Все гаразд, не хвилюйся. Я не ображаюсь, — я знову затримала погляд на його масці.

— Подобається вона тобі, правда? — він задоволено сказав.

— Так, подобається. Але все ж ця посмішка… насправді не дуже її розумію, хоч і виглядає це круто.

— Ти що, ніколи не грала в карти? 

— До чого тут взагалі це? — я підняла брови.

— Моя маска це обличчя Джокера. Хіба ж не схожий?

— Д-дійсно, — трохи розгублено сказала, бо лише зараз дійшло, що це справді так, — ти такий же крутий, як і він?

— Мене таке взагалі не хвилює, — він розвів руками, — і як ти казала раніше, тут мало бути ще купа непотрібних елементів навколо. Але для мене найосновніше це власне сама маска і її обличчя. Тому вона у мене особлива.