Оповідання та повісті, окрушини - Ірина Вільде

отже, не надумується, а ворожить (всі артисти трохи забобонні): як надійде чоловік з бородою, тоді вона вступить. Хвилина, дві, три… сімнадцять — і надходить чоловік з бородою. Тоді Мотря, стуливши уста, із зухвало повернутою вбік головою ступає на перший поверх. Стіни коридора розмальовані у великі фіолетові лілеї. Мотрі стає холоднувато від цих фіолетових, начебто вже заражених процесом гниття, квітів. В приймальній пахне кожухами і йодоформом. Була операція. У кутку сидить якась заплакана селянка. Мотря сідає собі так, щоби шиба відчиненого вікна трохи прислонювала її.

Тепер Мотря хоче думати. Треба виходити з того, що доктор Пастух одинокий… Приятель? Знайомий? Товариш її батька? Ні, напевно щось більше, як знайомий, бо скільки-то разів мама в приступі жовтого розпачу вигукувала:

— Він умів собі добрати компанію… такий Пастух!

Який це «такий»? Мабуть, мама сама не вміла б відповісти на це питання. Раз, на одній художній виставці, коли снували поміж картинами цілою школою, до Мотрі приступив був якийсь високий, з вузеньким інтелігентним лицем пан:

— Забейківна? — спитав певно. — Котра, молодша чи старша?

— Молодша, — відповіла, збентежена.

— Значить, Оля? — посміхнувся незнайомий.

Мотря усміхнулася й собі.

Тоді незнайомий відрекомендувався:

— Доктор Пастух, близький знайомий вашого батька. Ви дуже подібні до нього. Мені цікаво було б знати, як психічно ви подібні до нього. Ваш батько митець… закопав у собі талант великого артиста… Йому треба було дати сцену, а не адвокатуру… А ви? Не кортить вас туди?

Тоді Мотря стягнула була чоло й буркнула щось таке неприємне самим своїм тоном, що доктор Пастух відійшов від неї, не подавши руки зле вихованому підліткові. А тепер, після двох літ, вона сидить у приймальні цього самого знайомого її батька і тремтить, чи схочуть її вислухати? З кабінету лікаря виводять якогось забинтованого чоловіка… Селянка утирає сльози й іде йому назустріч. Лікар стоїть у дверях кабінету і якийсь час стежить за тим, як вони з приймальної викараскаються на сходи.

— Обережно! — нагадує ще і підбігає до дверей. По повороті помічає Мотрю. В першій хвилині не пізнає її. — Пані до мене? — не втішується ще одною пацієнткою. Мабуть, має тяжкий і напружений день. — Якщо справа не нагла, то я був би пані дуже вдячний, якби ласкаво завтра хотіли потрудитись… — і багатомовний жест рукою.

Мотря випростовується на весь зріст і каже тремтливим, хоч таким певним голосом:

— Справа нагла, пане докторе…

— О, Забейківна?..

Чи він здивувався, чи втішився? Мотрі хотілося б, щоб він втішився, але доктор Пастух був, очевидно, для цього надто втомлений.

— Я хотів би перш за все поставити вам, Олю, — пардон, Мотре, здається? — одне питання: ви до мене як до лікаря чи як до друга вашого батька?

Мотрі хочеться поцілувати руку докторові Пастухові за оце «друга батька».

— Як до друга батька, — відповідає, наголошуючи останнє слово.

— Дуже приємно! Прошу направо. Сідайте собі і переглядайте останній номер «Ілюстрованого світу», а мені дозвольте помити руки і переодягтись…

В кімнаті (в лікаря?) чути настояний дим від міцних сигар. Кімната вся у брунатних тонах. Мотря не може зорієнтуватися щодо її характеру. Тепер ті модерні меблі занадто універсальні: і тапчан, і бібліотека, і нічний столик — все те в одній особі. Потім те намагання наслідувати американців з тими стінними шафками, хоч місця тут досить. За стіною чути плюскіт води, а потім міцний (Мотря думає: яка акустика в лазниці! Певно, доктор Пастух не держить там ані лещат, ані відер з вугіллям, ані брудної білизни — що ж, по-лікарськи, гігієнічно) голос самого Пастуха:

— Василю, мене нема. Розумієте? Хіба наглий випадок… тоді — можна… А так… маю гості — не існую ні для кого… Покличте мені Анну, Василю!

Згодом входить і він сам. Запашний, причесаний, молодий, елегантний. Мотря дивиться на нього з напіврозтуленими устами: таж він ще такий, що навіть подобатись може… Навіть зовсім легко. От була б історія, якби її тато був такий самий… молодий та елегантний. Хай господь заступить її перед таким молодим і запашним татом. Їй хочеться, щоб її рідний тато мав солідніший вигляд.

Потім відбувається все так, як у фільмі. Направду. Тільки у фільмі дозволяють такій малій, як каже панна Стефця, грати роль великої дами. Доктор Пастух подає їй руку і веде до їдальні, до накритого на дві особи стола. Правда, у фільмі в таких випадках з'їдають вибагливішу вечерю, але ця, що подала Анна, дуже добірна. Так, перш за все добірна, бо врешті — шинка, помідори і яйця — це не такий великий присмак, але як це подано! Шинка поскручувана налисникувато, а помідори й яйця у вигляді… мухоморів. Чай. З вином. З цитриною. З овочевим соком. До цього ж солоні пальчики з кмином. Ні, рішуче не можна сказати, щоб у цій вечері було що-небудь банальне… Було б дуже несправедливо для Анни й самого господаря, милого доктора Пастуха!

Бо доктор Пастух справді милий. Трохи ображає Мотрю те, що його «шампанський» гумор прийшов лише тоді, коли він заспокоїв домагання свого шлунка, але — коли всі чоловіки вже такі, то чому він мав би іншим бути?

— Тепер уже мусите сказати мені, Мотре, яке ви діло маєте до мене… Вже!!!

Смішно, коли добрі хочуть вдавати з себе строгих. Можна з'їсти доктора Пастуха за те «вже» з окликом.

— Ох, ні… я не можу вам сказати, пане докторе!

Вона ніби борониться перед ним й затуляється граткою з пальців. Доктор Пастух вдаряє легенько по Мотриних пальцях, і вони розчіплюються.

— Слухаю вас…

— Коли я справді не зможу вам тепер це сказати.

Доктор Пастух зводить високо брови вгору: що значить «тепер»? Мотря бентежиться: чи сказала щось недоречне? Хіба ні, бо