Пансіонат «Мірамар» - Нагин Махфуз
Я посміхнувся.
— Буду з тобою щирим, як належить поміж друзями: ти гроші даєш їй чи платиш господині?
— Ні! — заперечив він. — Що ти вигадав! Усе зовсім інакше.
— А як?
— Вона добродушна селянка, вона не… повір мені…
Що ж, промашка. Здається, я намагався спинити приватний лімузин, узявши його за таксі…
Фрікіко, не мороч мені голову. Це була моя помилка — я доброзичливо повівся з ворогом, вважаючи його за приятеля. Але я вільний, і в цьому моє щастя. Мій клас кинув мене в річку. Човен ось-ось затоне, але я радий своїй свободі. Мені не знайома вірність. Її немає в мені, — ні класу, ні родини, ні обов’язку. І я радий — я вільний. Про іслам я знаю одне: Аллах — він всепрощаючий і всемилосердий.
Не дорікай мені, Фрікіко…
***Мій пообідній сон порушили якісь незрозумілі звуки. Я відчинив двері й вийшов у коридор. Здається, у вітальні билися. Я виглянув з-поза ширми й побачив цікаву картину: якась жіночка вчепилася в нашого друга аль-Бухейрі, щосили лупить його й сипле прокльонами. Зухра щось белькоче, намагаючись їх розборонити.
Раптом жіночка кидається на Зухру, але та й не подумала відступати: так уперіщила нападницю, що бідолаха відлетіла до стіни. Що за диво, ця Зухра, та й кулаки в неї нівроку — залізні. Я хотів якомога більше насолодитися цією незвичайною виставою, тому не поспішав утручатись. Лише коли почув поряд рипіння сусідових дверей, то вийшов до вітальні. Міцно вхопивши незнайомку за руку, я вивів її геть за двері, на сходи, хоча сам був у піжамі та халаті. Вона аж тремтіла від гніву, сипала прокльонами й, здається, нічого не помічала. Була гарненька. Ми зупинилися на другому поверсі, і я нагадав їй прибратися, перш ніж вийти на люди.
Вона зачесала волосся, шпилькою сколола розірвану полу. Я дав їй носовичка, щоб вона втерлася.
— Біля будинку — моя машина. Якщо бажаєте, можу відвезти вас додому.
Жінка вперше поглянула на мене, похапцем подякувала. Ми вийшли з дому й сіли в машину. Я спитав, де вона живе.
— Азарета… — хрипко відповіла вона.
Небо було в хмарах. Як водиться цієї пори, швидко насунула темрява. Я сказав, намагаючись почати розмову:
— Гнів вам не личить…
— Жалюгідний нікчема, — прохрипіла вона.
— Він здається добрим селянином.
— Жалюгідний нікчема…
— Ви мали одружитися? — спитав я, приховуючи посмішку.
Вона змовчала. Гнів ще кипів у ній. Дуже непогана жіночка і, певне, тямуща…
Я зупинив машину біля будинку на вулиці Лідо.
— Дякую. Ви чуйна людина, — мовила вона, відчиняючи двері.
— Поки не переконаюсь, що все гаразд, я не можу залишити вас саму.
— Дякую. Все гаразд.
— Отже, прощаємося?
Вона простягла руку.
— Я працюю в казино «Жанфуаз».
Назад я їхав увесь під враженням події. Та не встиг доїхати додому, як мій настрій упав. Усе ясно. Кохання, потім збайдужіння, а далі — традиційний скандал. Але мій сусіда зустрічає Зухру, й починається новий роман…
Жіночка гарненька і, може статися, я незабаром загляну до неї. Однак для чого я морочив собі голову цією нерозумною поїздкою?!
Не дорікай мені, Фрікіко…
***Темним асфальтом вулиць шастали машини, а назустріч неслись дерева та ліхтарі. Шалена швидкість освіжила голову, тішила серце. Вітер свистів, проносились, розлітаючись навсебіч, гілки. Інколи ішов дощ. Він зволожував землю, і вона по-новому зеленіла яскравими пасмами. Від Кайтебая до Абу-Кіра, від Бахри до Суйюфа, від однієї околиці до іншої неслася вулицями моя машина.
Час спливав, а я ще не придумав, до чого прикласти руки й голову. Якось надумався був зробити розвідку боєм деяких веселеньких контор.
Заїхав до однієї старої відьми в Шатибі. Вона привела мені нічогеньку дівоньку. Потім я відобідав у другої відьми, що живе біля спортивного клубу. Вона запропонувала мені вірменку. А третя — з Сіді Габера — нагородила мене чудовою дівчиною — напівсирійкою-напівіталійкою. Я майже силоміць усадив її в машину: не хотіла кататися, мовляв, небо геть укрилось хмарами й може початися злива. Я сказав, що це моя найбільша мрія. І, як мені й хотілося, дорогою до Абу-Кіра линув справжній потоп. Я позачиняв у машині вікна й почав дивитися на патьоки води, на дерева, що гнулися під вітром, на пустелю довкруж.
— Це безумство, це безумство, — повторювала моя перелякана красуня.
Я сказав їй:
— Уяви собі: двоє подібних нам, зовсім голі, цілуються в машині при світлі блискавок, під гуркіт грому.
Вона відповіла, що це дурниці.
— Невже ти не хочеш тицьнути дулю стихії, перебуваючи в епіцентрі цього планетарного безумства?
Але вона торочила:
— Дурниці… дурниці…
Я заявив, що за хвилину все це однак трапиться, і допив пляшку горілки нахильці.
Щоразу, коли простір здригався від громових вибухів, я закликав грім гриміти ще гучніше, а небо — відкрити всі до решти шлюзи. Красуня почала нервувати, мовляв, зіпсується машина.
Я відповів їй:
— Амінь… амінь.
Вона переживала, що нас поглине нічний морок. Я відповів:
— Нехай він буде вічно!
— Ти божевільний! — вигукнула вона. Я ще голосніше закричав:
— Не дорікай мені, Фрікіко!..
***За сніданком ми почули дивовижну новину: Зухра вирішила вчитися. Це повідомлення викликало різні коментарі. Хоча всі вони були протилежні, більшість відзначалася прихильністю до такого рішення. Ця новина глибоко вразила мене, роз’ятрила стару рану. Справа в тому, що я виріс без особливого догляду й тільки те й робив, що гуляв. Я ні про що не жалкував, а лише згодом збагнув, що час — нам не друг, як ми завше собі уявляємо, а