Пансіонат «Мірамар» - Нагин Махфуз

— Де ми святкуватимемо: в ресторані «Монсеньйор», як хоче Талаба-бек, чи тут? — раз по раз питала вона в мене.

— Краще тут, рідненька, — ледве тягнув я голос. Якими веселими були новорічні свята в ресторані «Гронні», в казино «Тисяча й одна ніч», у саду «Ліптон»! Одначе якось мені довелося зустріти Новий рік на гауптвахті.

Вранці третього дня, відколи я прирік себе на добровільну самоізоляцію, до мене в кімнату влетіла геть червона Маріанна і, заледве перевівши подих, викрикнула:

— Ти чув новину?! Вбили Сархана аль-Бухейрі!

Вона просто впала в крісло.

— Як?!

— Його знайшли мертвим на вулиці дорогою до «Пальми»!

У кімнату ввійшов, жмакаючи в руці газету, Талаба Марзук.

— Приголомшлива новина! Ось тепер ми дізнаємося, почім фунт лиха!

Ми довго обмізковували цю новину, розібрали безліч можливих варіантів смерті Сархана, згадали його першу наречену, обговорили «кандидатури» Хусні Алама, Мансура Бахі, Махмуда Абдельаббаса.

— Напевно, це вбивство — справа рук когось, хто поза підозрою, чи навіть ми його просто не знаємо, — вирішила Маріанна.

— Можливо, — погодився я. — Якщо подумати, ми ж бо нічого не знаємо про цього хлопця, ні про його родину, ні про друзів.

— Тільки б швидше схопити вбивцю і щоб він виявився не з наших мешканців, — сказала Маріанна. — Мені тільки бракувало тут поліційної пики.

— Я теж так вважаю, — підтримав її Талаба Марзук.

Я згадав про Зухру.

Маріанна важко зітхнула.

— Зовсім занепала духом, сердега, — відповіла вона.

— Чи можна її побачити? — спитав я.

— Вона замкнулася зсередини й не виходить із кімнати.

Коли Маріанна пішла, я заплющив очі й поринув у роздуми.

Не дорікай мені, Фрікіко!

Реве й стогне знавісніле море. В нестямі б’ються, киплять, піняться хвилі. Революція. А що власне?.. Нехай вона зіб’є вам пиху, дасть трохи розуму, рабські підніжки! Правда, я не кращий за вас, але така Божа воля. Одна синьоочка вишпетила мене, сказавши, що мої сто феданів землі — то нічого не варта дурниця, і взагалі в мені мало інтеліґентності. Одне слово, вирішила чекати кращої партії.

З балкона готелю «Сесіль» узбережжя не видно. Зате якщо перехилитися через поруччя, перед тобою, неначе з корабельної палуби, відкривається панорама затоки, затиснутої між набережною та кам’яним молом, що витягся довгим рукавом у море. Важкі хвилі перекочуються через нього, змінюючи колір від синього до чорного.

Моє нове помешкання нагадує мені кімнату в нашій родинній садибі в Танті, тож мене гнітять спомини. Минулися часи сільських феодалів, настала пора дипломів, якими хвастають всілякі негідники. Нехай так. Хай буде революція. Вона не буде з вами церемонитися. І я зрікаюся вас, уламки старого світу. Мене чекають справжні справи.

Не дорікай мені, Фрікіко!

Зупиняючись у якомусь готелі, я ніколи не зраджую своєї давньої звички — налагоджувати приятельські стосунки зі слугами.

І ось коли нубієць Мухаммед одного ранку приніс мені в номер сніданок, мене смикнуло сказати йому:

— Як незатишно і нудно мені у вашому чудовому палаці.

Служник спитав:

— Ти надовго до Александрії?

— Надовго.

— То чи не краще тобі змінити готель на пансіонат?

Мене це зацікавило.

— Я знаю один нічогенький пансіонат, — вів далі Мухаммед, — тобі там буде краще: більше розваг і менша платня. Тільки нехай це залишиться між нами, — закінчив він.

Ото вже веселун, слухняний і зрадливий. Як і більшість моїх дорогих земляків, служить одним, а працює на інших. Насправді в цьому пансіонаті виявилося дуже гарно — добра родинна атмосфера, що якнайкраще пасує тим, хто надумався починати нове життя.

А в «Сесіль» мене привели саме закорінена звичка і несосвітенне марнолюбство!

У дверному віконечку я побачив дуже вродливе личко. Значно вродливіше, ніж буває в служниць. Навіть гарніше від того, що має личити господиням пансіонатів. О чудова юносте! Вона зачарувала мене вмить!

— Тобі чого?

Селючка?!. Дивно. Нехай згине «Сесіль» у морській безодні.

— Я за рекомендацією Мухаммеда Кеміля з готелю «Сесіль».

Вона запросила мене до вітальні, а сама сховалася у внутрішніх покоях. Я почав розглядати портрети на стінах. Хто ось цей англійський офіцер? А ця красуня, що поклала руки на бильце крісла? Теж гарненька, однак занадто старомодна. Крій її сукні свідчить про те, що вона сучасниця Діви Марії!

Незабаром до вітальні ввійшла стара жінка, вся у блискучих золотих прикрасах. Певно, господиня. Портрет цей мальовано з неї — звісно ще до того, як її зруйнував час. Яскравий тип іноземки-звідниці на пенсії. А може, й не на пенсії, як того мені б хотілося. Отже, потроху все стає на свої місця: Мухаммед Кеміль по-своєму зрозумів мою хандру. Що ж, тим краще. Бо коли є хтось, хто піклується про полегшення твого життя, в тебе лишиться більше часу обмізкувати серйозні начинання.

— Чи маєте вільну кімнату, пані?

— Ти щойно з «Сесілі»?

Я кивнув. Вона посміхнулася. Якби скинути їй років сорок…

— На скільки днів хочеш?

— Не менш як на місяць, а можливо, й на рік.

— До літа. На літо потрібна особлива угода.

— Нехай буде по-вашому.

— Студент?

— Із шанованої родини.

— Ім’я? — Маріанна записувала всі дані до книги.

— Хусні Алам.

Неінтеліґентний, однак з сотнею феданів землиці і загалом задоволений життям, бо ще не знав кохання, про яке складають пісні.

Кімната виявилася дуже пристойною, стіни бузкові. Фіранки на вікнах напинає осінній вітерець.