Правік та інші часи - Ольга Токарчук

class="p1">Така душа сліпа й безпорадна. Вона вперто вертається до тіла, бо не знає іншого способу існування. Тужить, однак, за краєм, з якого походить, у якому була завжди і з якого випхнуто її в світ матерії. Вона пам’ятає його і згадує, голосить і сумує, та не знає, як туди повернутися. Її переймають хвилі розпачу. Тоді вона полишає вже тліюче тіло й на власний страх і ризик шукає дорогу. Вештається на роздоріжжях, дорогах, намагається скористатись випадком на шосе. Набирає різних форм. Уходить у предмети й тварин, часом навіть у напівпритомних людей, але вже ніде не здатна нагріти собі місця. В світі матерії вона — вигнанець, не сприймає її й світ духу, бо, щоб туди ввійти, потрібна мапа.

Після цих безнадійних мандрівок душа вертає до тіла або до місцини, де залишила його. Однак холодне мертве тіло є для неї тим, чим для живої людини — струхлявілий будинок. Душа намагається збудити мертве серце, мертву, позбавлену життя повіку, однак їй не вистачає сил або ж рішучости Мертве тіло, за божим порядком, каже: ні. Тіло людини, отож, стає ненависним домом для душі. А місце смерти тіла — ненависною в’язницею. Душа потопельника шарудить в очеретах, прикидається тінню, а часом позичає собі в туману якусь форму, завдяки якій прагне сконтактувати з людьми. Не розуміє: чому її уникають люди, чому вона викликає в них жах.

А ще збентежена Плющева душа також думала, ніби вона й надалі є Плющем.

З часом у Плющевій душі зродилось якесь розчарування і нехіть до всього людського. В ній перепліталися рештки старих людських чи навіть тваринних думок, якісь спогади та образи. Отож вона вірила, буцімто відбудеться ще якась катастрофа, момент смерти Плюща чи когось іншого, й це допоможе їй звільнитися. Тому так палко прагнула знову сполошити чиїхось коней, перекинути віз або втопити людину. Так з душі Плюща народився Потопельник.

Він обрав собі місцем перебування лісовий ставок з греблею й кладочкою, а також увесь ліс, названий Воденицею, а ще луки від Паперні аж до Видимача, де клубочився найгустіший туман. Потопельник тинявся своїми володіннями, бездумний і порожній. Лише вряди-годи, коли здибував людину чи тварину, оживало в ньому почуття люті. Тоді його існування набирало сенсу. Будь-якою ціною він намагався вчинити цій істоті якесь зло, менше чи більше, але зло.

Потопельник увесь час по-новому пізнавав власні можливості. Спочатку вважав, ніби він слабкий і безборонний, на кшталт повітряного вихору, легенької мряки, калюжі води. Перегодом завважив: може рухатися швидше, аніж будь-хто, швидше за саму думку. Хоч би про яке місце подумав, він одразу міг туди потрапити. Не моргнувши оком. Збагнув також, що слухається його імла, що може нею керувати, як захоче. Може забрати в неї силу або форму, може рухати всіма її хмарами, заступати ними сонце, розмивати крайнебо, продовжувати ніч. Потопельник визнав себе Повелителем Імли, й відтоді так і почав думати про себе: Повелитель Імли.

Повелитель Імли найкраще чувся під водою. Усе літо лежав у глибині на ложі з мулу та догниваючого сміття. Стежив з-під води за порами року, що змінювали одна одну, за мандрівками сонця та місяця. З-під води бачив дощ, барви осіннього падолисту, танок літніх метеликів, людей, що купаються, помаранчеві ніжки диких качок. Часом щось пробуджувало його з того сну-не-сну, часом — ні. Він не замислювався над цим. Тривав.

Час старого Боського

Він ціле своє життя просидів на даху терема дідича Попельського. Палац був великий, то й дах величезний — повен кроков, бантин та настилу й увесь покритий гарним дерев’яним ґонтом. Коли б розпростерти дах палацу і покласти на землю, він укрив би все поле, яким володів Боський.

Гарувати на цій землі старий Боський доручив дружині та дітям — мав три дівчини й хлопця, Павла, ставного та здібного. А сам щоранку вилазив на дах і замінював підгнилі чи пожолоблені ґонтини. Його праця не мала кінця. Вона не мала також і початку, бо ж Боський не починав од якогось конкретного місця і не просувався у певному напрямку. Він на колінах оглядав метр за метром дерев’яний дах, совгаючись то тут, то там.

Ополудні приходила до нього дружина з обідом у подвійному горщику. В одній посудині була затирка, в другій — картопля чи каша з вишкварками та кисляком або капуста чи картопля. Старий Боський не злазив на обід. Мотузком піднімав відро з горшиками, в цьому ж відрі виїжджали перед цим нагору нові ґонти.

Боський їв і, жуючи, споглядав навколишній світ. З даху терема він бачив луки, річку Чарну, дахи Правіка та постаті людей, такі маленькі й крихкі, що йому хотілося дмухнути на них і звіяти зі світу, наче сміття. З цією думкою Боський напихав рота й далі, а на його засмаглому обличчі з’являлася гримаса, що могла б нагадувати посмішку. Боський любив ці щоденні хвилини, це своє уявне роздмухування на всі боки людей. Часом уявляв собі все трохи по-іншому: нібито його подих перетворюється на буревій, зриває дахи, валить дерева, вкладає покотом садки. На поля вдирається вода, а люди поспіхом будують човни, щоб урятувати себе та своє майно. В землі утворюються вирви, з яких вибухає живий вогонь. У небо валує пара з боротьби вогню та води. Все тремтить аж до підмурків і нарешті западається, неначе дах старого будинку. Люди перестають бути важливими — Боський нищить увесь світ.

Він дожовував шматок і зітхав. Видіння розвіювалося. Тоді скручував циґарку й дивився на терем, на парк і рови довкола, на лебедів, на ставок. Приглядався до карет, що під’їжджали, пізніше — до автомобілів. З даху бачив жіночі капелюшки, панські лисини, бачив дідича, що повертався з кінної прогулянки, й дідичку, яка завжди дріботіла. Бачив панночку, витончену й тендітну, її псів, котрі наводили жах на село. Бачив вічний рух людей, їхні вітальні й прощальні жести, вирази облич тих, що входили й виходили, говорили між собою та слухали.

Але хіба вони його обходили? Він докурював самокрутку, а його погляд уперто вертався до дерев’яних ґонтів, щоб осісти на них, немов річкова беззубка, щоб ними насолоджуватись і живитися. Й уже думав про прирізки та шліфування — так закінчувалась його обідня перерва.

Дружина забирала спущені горщики й вертала луками до Правіка.

Час Павла Боського

Син старого Боського, Павел, хотів стати «значним». Боявся, що коли не почне діяти, то стане таким «незначним», як його батько, й завжди кластиме якісь ґонти на