Правік та інші часи - Ольга Токарчук
По-дев’яте, Міся знаходила в кухонній шухляді різні ліки й знала, що їх категорично заборонено брати до рота. Там були мамині таблетки і мазь тата. Особливу повагу викликали порошки в паперовій торбинці. До того, як мама почала їх уживати, була вона зла й дратівлива і в неї боліла голова. А згодом, коли їх ковтала, заспокоювалась і розкладала пасьянс.
Ну і, власне, по-десяте, лежали там карти для пасьянсу та гри в ремик. З одного боку вони були однакові — зелений рослинний орнамент, та коли Міся їх перевертала, то з’являлась ґалерея портретів. Вона годинами вдивлялася в обличчя королів і дам. Намагалась осягнути таємницю їхніх зв’язків. Підозрювала, що як тільки засувається шухляда, вони починають провадити між собою довгі розмови, може, навіть сваряться одне з одним через вигадані королівства. Найбільше любила пікову даму. Дама здавалася найкрасивішою і найсмутнішою. Мала недоброго чоловіка. Не мала друзів. Була дуже самотня. Міся завжди шукала її в пасьянсових рядах мами. Шукала також, коли мама починала ворожити. Але мама надто довго вдивлялась у розкладені карти, а Міся нудилася, коли на столі нічого не відбувалось. Отож вертала тоді до порпання в шухляді, в якій був увесь світ.
Час Колоски
У Колосчиній халабуді на Видимачу жили вуж, сова та шуліка, вони ніколи не переходили одне одному дороги. Вуж мешкав на кухні, біля плити, і там Колоска ставила йому миску з молоком. Сова сиділа на горищі, в ніші замурованого вікна, мов статуетка. Шуліка сидів на склепінні даху, в найвищій точці будинку, та його справжнім помешканням було небо.
Найкраще Колоска приручила вужа. Щодень залишала йому молоко, а мисочку присувала все ближче і ближче досередини будинку. Якогось дня вуж приповз до її ніг. Вона взяла його на руки і, напевно, запаморочила йому голову своєю теплою шкірою, що пахла травою та молоком. Вуж обвився навколо її плеча і золотими зіницями вдивлявсь у світлі Колосчині очі. Вона дала йому ім’я Злотис.
Злотис закохався в Колоску. Її тепла шкіра розігрівала холодне тіло і холодне серце вужа. Він жадав Колосчиних запахів, оксамитового дотику шкіри, з яким нішо на світі не могло зрівнятися. Коли Колоска брала його на руки, йому здавалося, ніби він, звичайний гад, перетворюється у щось цілком інше, надзвичайно важливе. Він приносив їй у дарунок упольованих мишей, красиві камінчики з берега, шматочки кори. Колись приніс яблуко, і жінка, сміючись, підняла вужа до обличчя, а її сміх духмянів статком.
— Ти, спокуснику! — мовила вона до нього з ніжністю.
Інколи жінка кидала йому якусь свою одежину, тоді Злотис залазив у сукенку й розкошував Колосчиними запахами. Він підстерігав її на всіх стежках, якими та ходила, слідкував за кожним рухом. Колоска дозволяла йому лежати вдень на ліжку. Носила його на шиї, немов срібний ланцюг, підперізувала ним стан, вуж заміняв їй браслети, а вночі, коли спала, приглядався до її снів і крадькома лизав вуха.
Злотис страждав, коли жінка кохалася з Лихим Чоловіком. Відчував, що Лихий Чоловік чужий і людям, і звірам. Заривавсь тоді в листя або дивився сонцю просто у вічі. На сонці мешкав янгол-охоронець Злотиса. Янголи-охоронці вужів — дракони.
Якось Колоска йшла луками до Ріки за зіллям із вужем на шиї. Зустріла там парафіяльного ксьондза. Ксьондз побачив її й позадкував переляканий.
— Ти, відьмо! — кричав він і вимахував палицею. — Тримайся подалі від Правіка і Єшкотля та від усіх моїх парафіян. Це з дияволом на шиї розгулюєш? Хіба не знаєш, що каже Святе Письмо? Що Господь Бог сказав до вужа? «І я покладу ворожнечу між тобою та жінкою, між насінням твоїм і насінням її. Воно зітре тобі голову, а ти жалитимеш його в п’яту».
Колоска розсміялася та задерла спідницю, показуючи ксьондзові грішне тіло.
— Згинь! Згинь, сатано! — закричав його преподобіє й перехрестився кілька разів.
Влітку двадцять сьомого року перед Колосчиною халабудою виріс дягель. Колоска спостерігача за ним відтоді, як випустив із землі товстий і твердий пагін. Бачила, як він поволі розгортає своє велике листя. Ріс усе літо, день у день, година за годиною, аж поки сягнув даху хати й розкрив над нею своє буйне суцвіття.
— Ну то що, парубче? — з іронією мовила до нього Колоска. — Ти так розрісся, так потягся до неба, що тепер твоє насіння проростатиме в стрісі, а не в землі.
Дягель мав зо два метри і таке велике листя, що воно відбирало сонце в навколишніх рослин. До кінця літа їх там не лишилося жодної. На Михайла дягель зацвів, і кілька гарячих ночей Колоска не могла спати через солодко-терпкий запах, яким було насичене повітря. Потужне, жилаве тіло рослини відбивалося гострими краями від срібного місячного неба. Інколи вітерець шелестів у суцвіттях та опадали зів’ялі квіти. Колоска підводилася на ліктях і прислухалась, як живе рослина. Вся кімната була повна звабливих запахів.
А коли Колоска нарешті заснула, постав перед нею юнак із світлим волоссям. Був він високий і міцно збудований. Плечі, руки та ноги були наче з відполірованого дерева. Його освітлювало місячне сяйво.
— Я розглядав тебе через вікно, — сказав він.
— Знаю. Ти пахнеш так, шо здуріти можна.
Юнак став посеред кімнати і простяг руки до Колоски. Вона втислась між ними і припала обличчям до могутніх твердих грудей. Він трохи підняв її, аби зустрілися їхні губи. Колоска побачила з-під примружених повік його обличчя — шорстке, мов стебло рослини.
— Я прагнула тебе все літо, — сказала в губи, що пахли цукерками, цукатами, землею після дощу.
— Я тебе також.
Вони лягли на підлозі і терлись одне об одного, як стебла трави. Потім дягель посадив Колоску на свої коліна і ритмічно вкорінювався в неї, дедалі глибше проникаючи в її тіло, досліджуючи його внутрішні закапелки, пив з нього соки. Він пив з неї до ранку, поки небо зблякло й защебетали птахи. Тоді дягеля пройняли дрижаки, а тверде тіло завмерло непорушно, наче дерево. Зашелестіти суцвіття, і на голе знеможене Колосчине тіло посипалося сухе колюче насіння. Згодом світловолосий юнак повернувся в двір, а Колоска ввесь день вибирала з
