Правік та інші часи - Ольга Токарчук

— Здихля ти, а не баба! — крикнула вона до зомлілої, щоб підбадьорити себе. — До танців тобі, а не до пологів. Задуши дитину, задуши… — Вона вдарила Женовефу по обличчі.

— Йсусе, тужся! Тужся!

— Дівчинка? Хлопчик? — допитувалася без упину Женовефа та, протвережена болем, почала тужитися.

— Хлопчик, дівчинка, яка різниця? Ну ще, ще…

Дитина хлюпнула на Куцмерчині руки, і Женовефа знову зомліла. Куцмерка зайнялася немовлям. Воно тоненько запищало.

— Дівчинка? — прийшла до тями Женовефа.

— «Дівчинка? Дівчинка?» — перекривила її повитуха. — Дурепа, а не баба. — До хати ввійшли засапані жінки.

— Йдіть скажіть Міхалові, що має сина, — розпорядилась Куцмерка.

Дитині дали ймення Ізидор. Із Женовефою було погано. Почалась лихоманка, не могла годувати малого. Кричала з гарячки щось про те, що підмінили їй дитину. Коли прийшла до тями, одразу ж сказала:

— Дайте мені мою доньку.

— Маємо сина, — відповів їй Міхал.

Женовефа довго розглядала немовля. То був хлопчик, великий і блідий. Мав тоненькі повіки, крізь які просвічували блакитні жилки. Його голова здавалася завеликою. Був дуже неспокійний, плакав, здригався від найменшого звуку й заходивсь таким криком, що годі було його заспокоїти. Хлопчика будило рипіння підлоги, навіть цокання годинника.

— Це від коров’ячого молока, — казала Куцмерка. — Мусиш сама його годувати.

— Не маю молока, не маю молока, — стогнала розпачливо Женовефа. — Треба скоріше знайти годувальницю.

— Колоска народила.

— Не хочу Колоску, — сказала Женовефа.

Годувальницю було знайдено в Єшкотлі. То була єврейка, в якої померло одне з близнят. Міхал мусив привозити її двічі на день.

Годований жіночим молоком Ізидор не переставав плакати. Женовефа носила його на руках цілими ночами по кухні, по кімнаті. Пробувала також лягати та ігнорувати плач, але тоді вставав Міхал і тихенько, щоб не перешкоджати Місиним снам, загортав малого в коц і виносив надвір, під усіяне зірками небо. Ніс сина на Гірку або йшов Гостинцем до лісу. Дитя заспокоювалося колисанням, запахом сосен, та коли Міхал повертався назад і переступав поріг хати, знову починало плакати.

Інколи, вдаючи, ніби спить, Міхал дивився з-під примружених повік на дружину, коли та стояла над колискою і приглядалась до дитини. Дивилася байдуже, холодно, немов на предмет, а не на людину. Дитя, ніби відчуваючи цей погляд, плакало ще голосніше, ще жалісливіше. Що там робилося в головах матері і дитини, Міхал не знав, але якоїсь ночі Женовефа звірилася йому пошепки:

— Це не наша дитина. Це дитина Колоски. Куцмерка сказала мені «дівчинка», я ж пам’ятаю. Потім щось повинно було статися, Колоска могла обдурити Куцмерку, бо коли я пробудилася, то вже був син.

Міхал сів і запалив лампу. Побачив мокре від сліз обличчя.

— Женусю, не можна так думати. Це Ізидор, наш син. Він схожий на мене. Ми ж хотіли сина.

Щось од тієї короткої нічної розмови залишилося в родині Небеських. Тепер уже обоє приглядалися до дитини. Міхал шукав подібностей. Женовефа крадькома рахувала синові пальці, оглядала шкіру на спині, досліджувала форму вух. І що старшим ставав син, то більше Женовефа знаходила доказів того, що він не їхній.

На перші народини Ізидор не мав ще жодного зуба. Ледве сидів, небагато підріс. Було очевидно те, що все його зростання йде в голову — хоча личко залишалося маленьким, голівка збільшувалась від лінії брів у довжину і в ширину.

Навесні тридцятого року вони поїхали з ним у Ташув, до лікаря.

— Це може бути водянка голови, й дитина скоріш за все помре. На це нема ради.

Слова лікаря були закляттям, яке збудило в Женовефі заморожену підозрами любов.

Женовефа полюбила Ізидора так, як люблять пса чи каліку, безпорадне звірятко. Було це найчистіше людське милосердя.

Час дідича Попельського

Дідичеві щастило в справах. Щороку в нього ставало на один рибний ставок більше. Коропи в ставках були величезні й гладкі. Самі пхалися в сітки, коли приходив на них час. Дідич обожнював гуляти греблями, дивитись у воду, а потім у небо. Рибний статок заспокоював нерви, ставки дозволяли схопити в цьому всьому хоча б якийсь сенс. Що більше ставків, то більше сенсу. Розум дідича Попельського, зайнятий ставками, мав багато роботи: доводилось планувати, обдумувати, лічити, творити, комбінувати. Про ставки можна було думати ввесь час, і тоді розум дідича не завертав у темні, холодні кутки, що затягували, немов багно.

Вечірній час дідич присвячував родині. Його дружина, тендітна, мов стеблинка лепехи, засипала його градом проблем, дріб’язкових і неважливих, як йому здавалося. Бо ж служба, бо ж прийоми, бо ж діти, школа, бо ж машина, бо ж гроші, бо ж притулок. Увечері дружина сиділа разом з ним у вітальні й заглушувала своїм монотонним голосом музику, що линула з радіоприймача. Колись дідич бував щасливим, коли вона масажувала йому спину. Тепер тонкі жінчині пальці раз на годину перегортали сторінку книжки, яку читала вже цілий рік. Діти підростали, й дідич знав про них дедалі менше. Його найстарша донька з презирливо відкопиленими губами гнітила його, мов чужа й навіть ворожа йому особа. Син зробився мовчазним і сором’язливим, більше не сідав йому на коліна, не сіпав за вуса. Наймолодший син, улюблений і пещений, бував неслухняним і мав напади люті.

Тридцять першого року Попельські поїхали з дітьми до Італії. Після вороття додому дідич Попельський уже знав, що знайшов свою пасію — в мистецтві. Він почав збирати альбоми про малярство, а згодом дедалі частіше бував у Кракові, де купував картини. Мало цього, часто запрошував до палацу художників, провадив з ними дискусії і пиячив. На світанку вів усе товариство на свої ставки і показував оливкові спини величезних коропів.

Наступного року дідич Попельський палко закохався в Марію Шер, юну художницю з Кракова, представницю футуризму й ташизму. Як це буває в несподіваних коханнях, у його житті почали з’являтися багатозначні збіги обставин, випадкові спільні знайомі, необхідність невідкладних поїздок. Завдяки Марії Шер дідич закохався в сучасне мистецтво. Коханка була як футуризм і ташизм: повна енергії, несамовита, однак у певних справах збіса твереза. Тіло мала, наче статуя, — гладеньке й тверде. Світлі пасма волосся прилипали до її чола, коли вона працювала над величезним полотном. Була цілковитою протилежністю дідичевої дружини. Поруч з нею та нагадувала класичний пейзаж вісімнадцятого століття: повен деталей, гармонійний і болісно статичний.

На тридцять восьмому році свого життя дідич Попельський відчув, що відкрив для себе секс. То були дикі й шалені любощі, немов сучасне мистецтво, немов Марія Шер. Біля ліжка в майстерні стояло величезне дзеркало, в якому відбивалось