Правік та інші часи - Ольга Токарчук
«Ким я є? — питає Бог. — Богом, чи людиною, чи, може, водночас і тим, і тим або ж жодним з них? Чи то я створив людей, чи вони — мене?»
Його спокушує людина, тож скрадається він до ложа коханців і віднаходить там кохання. Скрадається до ліжок старих людей і знаходить там проминальність. Скрадається до ліжок тих, котрі помирають, і знаходить там смерть».
«Чом би й не спробувати?» — подумав дідич Попельський. Він повернувся на сам початок книжки і розставив перед собою мідні фіґурки.
Час Місі
Міся зауважила, що той високий білявий парубок, Боський, приглядається до неї в костьолі. Потім, коли виходила після служби, він стояв надворі й знову дивився та дивився на неї. Міся відчувала його погляд, як незручну одежу. Боялась поворухнутися вільніше, глибше вдихнути. Бентежив її.
Так було всю зиму, від різдвяних свят до Великодня. Коли потеплішало, Міся щотижня приходила до костьолу легше вбрана й ще більше відчувала на собі погляд Павла Боського. На свято Божого Тіла цей погляд торкнувся її голої шиї і відкритих плечей. Міся відчула, що він дуже м’який і приємний, наче ніжне тертя кицьки, наче пір’ячко, мов пух осоту.
Цієї неділі Павел Боський підійшов до Місі й запитав, чи можна провести її додому. Вона погодилася.
Павел говорив усю дорогу, й те, що казав, дивувало її. Бовкнув, ніби вона маленька, немов розкішний швейцарський годинник. Міся ніколи раніше не думала, що вона маленька. Сказав, начебто її волосся має барву найдорожчої проби золота. Міся завжди вважала, що волосся в неї каштанове. Сказав також, що її шкіра пахне ваніллю. Міся не наважилася зізнатись, що пекла тістечка.
Все в словах Павла Боського відкривало Місі Місю по-новому. Вона прийшла додому й не могла взятися за жодну роботу. Думала, однак, не про Павла, а про себе: «Я вродлива дівчина. Маю маленькі ніжки, як китайка. Маю красиве волосся. Усміхаюся дуже по-жіночому. Пахну ваніллю. Можна тужити за тим, щоб мене побачити. Я — жінка».
Перед вакаціями Міся сказала батькові, що більше не ходитиме до вчительської семінарії в Ташуві, що не має здібностей до рахування та каліграфії. Вона все ще приятелювала з Рахіллю Шенберт, однак тепер їхні розмови були іншими. Іноді вони ходили Гостинцем до лісу. Рахіль умовляла Місю, щоб та не кидала навчання. Обіцяла допомагати з арифметикою. А Міся розповідала Рахілі про Павла Боського. Рахіль слухала, але була іншої думки.
— Я вийду заміж за лікаря або когось такого. Буду мати не більше ніж двоє дітей, щоб не зіпсувати свою фіґуру.
— А у мене буде тільки донька.
— Місю, протримайся до закінчення.
— Хочу заміж.
Тією ж самою дорогою Міся ходила на прогулянки з Павлом. Під лісом вони бралися за руки. Павлова рука була велика й гаряча, Місина — маленька й холодна. Звертали з Гостинця на якусь із лісових доріг, і тоді Павел зупинявся і тою великою міцною рукою пригортав Місю до себе. Він пах милом і сонцем. Тоді Міся ставала якоюсь слабкою, піддатливою, ламкою. Чоловік у білій накрохмаленій сорочці здавався їй величезним. Ледве сягала йому до плеча. Вона переставала думати. Це було небезпечно. Поверталася до тями, коли її груди були вже голими, а Павлові губи мандрували її животом.
— Ні, — казала вона.
— Мусиш вийти за мене.
— Знаю.
— Я проситиму твоєї руки.
— Добре.
— Коли?
— Незабаром.
— Твій батько погодиться?
— Немає тут що погоджувати. Я хочу за тебе, та й годі.
— Але…
— Кохаю тебе.
Міся поправляла волосся, і вони вертали на Гостинець, ніби й не сходили з нього.
Час Міхала
Йому не подобався Павел. Може, й був він вродливий, ну то й що? Коли Міхал дивився на його кремезні плечі, міцні ноги в галіфе та блискучих офіцерських чоботях, то чувся болісно старим і зморщеним, як сушене яблуко.
Павел приходив тепер до них дуже часто. Сідав за стіл і клав ногу за ногу. Сука Лялька обнюхувала з підібганим хвостом його начищені до блиску чоботи, що мали халяви з собачої шкіри. Він говорив про вигоду, яку приносить йому разом з Козеницьким дерево, про школу фельдшерів, до якої записався, про свої великі плани на майбутнє. Дивився на Женовефу й увесь час усміхався. Можна було детально роздивитися його рівні білі зуби. Женовефа була захоплена. Павел приносив їй дрібні подарунки. З рум’янцями на щоках вона ставила квіти в глечичок, шаруділа фантиками бонбоньєрки.
«Які наївні жінки», — думав Міхал.
Мав враження, наче його Міся перетворилася на річ, уписавшись в амбітні плани Павла Боського. З відвертим розрахунком: через те, що вона єдина донька, практично одиначка, оскільки Ізидор не рахувався; через те, що вона матиме великий посаг, що вона з заможної родини, що вона інша, елеґантна, вишукано вбрана, витончена.
Міхал немовби мимохіть згадував часом при дружині та доньці про старого Боського, який за ціле життя промовив хіба сто чи двісті слів і ввесь свій вік просидів на даху терема Попельського, про Павлових сестер — незугарних і некрасивих.
— Старий Боський — порядна людина, — казала Женовефа.
— Що ж, Павел не відповідає за своїх сестер, — докидала Міся й дивилася багатозначно на Ізидора. — У кожній сім’ї є хтось такий.
Міхал удавав, начебто читає газету, коли його причепурена донька збиралася пополудні недільного дня на танці з Павлом. Крутилася перед дзеркалом добру годину. Бачив, як вона підводить брови темним маминим олівцем і крадькома легенько підмальовує губи. Бачив, як, стоячи бока біля дзеркала, перевіряє, який ефект справляє безрукавка, тоді парфумиться за вухом своїми першими фіалковими парфумами, які випросила на сімнадцятиліття. Не відводив погляд від газети, коли Женовефа з Ізидором стежили за нею з вікна.
— Павел нагадував мені про заміжжя. Сказав, уже хоче засилати сватів, — сказала якоїсь неділі Женовефа.
Міхал навіть не вислухав її до кінця.
— Ні. Вона ще замолода. Віддамо її до Кельц, до ліпшої школи, ніж у Ташуві.
— Вона взагалі не хоче вчитися. Хоче заміж. Хіба ти цього не бачиш?
Міхал хитав головою.
— Ні, ні і ні. Ще зарано. Для
