На краю ненависті - Уляна Пас
- Ваню, а давай і ти складеш нам компанію за вечерею, - не знаю, чи правильно роблю, але сподіваюся, що на цьому конфлікт буде вичерпано.
Хлопець одразу втрачає інтерес до Золотова і повертається у мій бік. Він здивований і напевне думає, що це запрошення якось поєднане з тим, що він мене поцілував. Знаю, що просто використовую його як прикриття для себе, але нічого змінити не можу.
- Я з радістю! - відповідає і помітно розслабляється.
Мені ж радіти ще рано, адже видихнути зможу лише тоді, коли Золотов покине мій дім. Чомусь я навіть не сумніваюся у тому, що він готується помститись мені за вражене самолюбство. Ну що ж, спробуй, недоумку!
У будинок заходжу першою, за мною Іван, а вже тоді сестра з Золотовим. До нас одразу виходить мама і здивовано завмирає, помітивши таку велику компанію.
- Доброго вечора! - дивно, але Ян поводиться доволі стримано. Галантно цілує руку моєї мами - і вона одразу ж тане. Фиркаю, тому що вважаю його дії абсолютно нещирими.
- Мамо, це Ян, - радісно заявляє Альбіна. - Мій хлопець.
Ну хоча б не наречений! Навіть не знаю, як би я пережила появу такого родича в сім’ї.
Мама помітно вражена і не приховує цього. Так, Янчик вміє справити перше враження. Тільки от мене цим не пройняти. Сподіваюся, що хоча б тато розпізнає його гнилу натуру. Він у мене дуже добре розбирається у людях.
- Доброго вечора усім! - а ось і він.
Татко повільно оглянув усіх гостей і першим потиснув руку саме Івану. На Яна він поглянув трохи збентежено, адже не чекав сьогодні такого гостя, а тоді й з ним привітався.
Дивно, але все відбувалося так гладко та спокійно, наче батьки кожного дня знайомилися з кавалерами доньки. Коли ж мама запросила нас усіх за стіл, довелося допомогти їй доставити ще кілька столових приладів. Альбіна тим часом розмістилася поряд з Золотовим і постійно шепотіла щось йому на вухо.
- Цей Ян дуже харизматичний чоловік, - заявила мама, коли ми удвох залишилися на кухні. - Гарний, сильний та самовпевнений.
- Тобі не здається, що занадто багато похвали для нього одного? - бурчу, шукаючи в шухляді додаткові ножі та виделки.
- Ян не сподобався тобі? - здивувалася мама. - А може, він тобі сподобався?
- Дурниць не говори! - бурчу. Я навіть уявляти не хочу, що між мною і ним може щось бути. - Такі самозакохані ідіоти точно не мій варіант!
Мама лише усміхається на мої останні слова, і це дивує. Що смішного я сказала?
Повернувшись за стіл, мені дістається місце якраз навпроти Яна. Цікаво, це так доля вкотре вирішила посміятися з мене, чи тут є щось інше?
Бачити перед собою його обличчя і при цьому ще й їсти - не така легка справа. Добре те, що Ваня поряд. Його підтримка сильно відчувається.
- Яне, а чим ти займаєшся? - запитує батько через кілька хвилин мовчазного поїдання їжі. Звісно, йому цікаво, з ким зв’язалася його люба донечка.
- Я генеральний директор відомого глянцевого видання, - несподівано для мене заявляє. Мені взагалі важко уявити його директором будь-чого. Такий чоловік, як він, запросто і сам може стати моделлю.
- Справді? - схоже, навіть батька дивує ця інформація. - Це цікаво. Тоді я хотів би дізнатися про твої плани на мою доньку.
- Тату! - бурчить Альбіна, але я бачу, що і їй цікаво почути відповідь Яна. Як і нам усім, до речі.
- Ми з Альбіною зустрічаємося, і поки що я не планував освідчуватися їй, - впевнено заявляє Золотов. - Розумієте, я планую побудувати міцну сім’ю, як у моїх батьків. Саме для цього не хочу поспішати і спочатку зрозуміти, чи зможемо ми бути разом і надалі.
- Я зрозумів тебе, - тато киває і, схоже, повністю підтримує Яна. Зате Альбіна помітно губиться, адже сподівалася почути освідчення, а почула ось це.
Ну що ж, принаймні тепер я знаю, що є ще шанс відвести Золотова від моєї родини. Навіть у страшному сні не хочу бачити його своїм родичем.
На деякий час розмови знову стихають, і усі поринають у власні роздуми. Мене бісять прямі погляди Яна в мій бік, але відкрито сказати йому про це я не можу, принаймні поки що.
- Іване, як у тебе справи? Давно тебе не бачив, - тато перемикає свою увагу на мого друга, і я насторожуюся. Не хочу, щоб Ванька бовкнув щось зайве, особливо в присутності Золотова.
- Все добре, Тимуре Валерійовичу. До речі, батько передавав вам вітання, - доволі впевнено відповідає хлопець.
- О, як чудово! І йому передай, - усміхається татко. - До речі, а у вас з Аміною що там?
- Тату! - вигукую сердито, адже не хочу продовження цієї теми. - Ми з Іваном...
- Зустрічаємося! - несподівано заявляє Макаренко, і я просто затуляю рота. Через потрясіння не можу два слова докупи зібрати і цього часу вистачає, щоб ця тема набрала обертів.
- Справді? - здивовано перепитує мама. - Але ще сьогодні зранку ви не були разом…
- Мамо, я бачила, як Аміна цілувалася з Іваном, тому не варто сумніватися, - додає Альбіна, а у мене мало дим вухами не йде. Я що, потрапила в якусь паралельну реальність? Краще б це був сон, навіть кошмар. Тільки не реальність.
