Малий апокаліпсис - Тадеуш Конвицький

Хотілося довго, якнайдовше шукати той будинок на Вісляній вулиці. А він, як навмисне, трапився відразу. Будинок зі сталінської епохи. Уже напередодні кінця свого існування. Призначений на знесення. Стомлений багаторічним животінням. Ніколи не пещений ремонтом, не лікований від цвілі, покинутий сам на себе, як і всі будинки наших міст. Вже тільки один поверх був придатний для життя. На інших — вибито вікна, виламано двері, обісцяно стіни. Але то пусте, бо ж на обрії видніються вже майже збудовані стрункі блочні коробки, яким відміряно коротеньке, нелегке життя метеликів.

— Польська, Польща, Польська, Польща! — скандувала ріденька юрба, маршируючи набережним бульваром з величезним портретом суворого калмика, нашого гостя.

Вітер шарпав над їхніми головами державний прапор, увесь червоний, лише з білою облямівкою угорі. На другому березі рухалася така ж юрба маніфестантів. Зауваживши одні одних, вони почали махати портретами і прапорами, звичайно, поза програмою, просто бешкетуючи.

А на розі Вісляної стояв той хлопець із провінції й невиразно всміхався. Він супроводжував мене, як пес. У руці тримав жовто-червоний кленовий листок.

Я вже перейшов вулицю і хотів увійти до розпанаханої сходової клітки, але озвався пронизливий міліційний свисток. Командир взводу з безпеки руху, в білому забрудненому кашкеті, неохоче наближався до мене.

— Ви перейшли вулицю в недозволеному місці, — байдужним тоном сказав він. — Покажіть паспорт.

— Мене вже перевіряли сьогодні. Двічі.

Міліціонер подивився з легкою зневагою.

— Гадаєте, мені дуже хочеться вас чіпати? Я теж людина.

А все ж узяв мій бідний документ і без зацікавлення оглянув його.

— То скільки заплатимо? — спитав.

— Скільки скажете.

— Чого ви такий скорий. Забагато маєте грошей?

— Забагато. Вже не встигну їх витратити.

Йому не хотілося відкривати сумку, шукати в ній квитанції. Певно, так само мав кепську ніч. З дашка на кашкеті ще скрапувала вода останнього дощу. Говорити теж не мав бажання. Отож лише насварив на мене пальцем і повернув документ.

Проте, коли я вже був на сходах, він через силу кинув мені вслід:

— Будьте уважні. Взагалі будьте уважні.

Десь у глибині міста гриміли оркестри. Щось гухнуло на празькому березі. По сусідству аж вікна задеренчали. То був, мабуть, артилерійський салют.

На площадці між першим і другим поверхом повз мене пройшов вихудлий дідок у зім’ятому вбранні, зі старосвітською текою, обв’язаною паском. На мить я перетнувся з його поглядом, усе ще похмурим, з відблисками згаслого фанатизму. То був товариш Захер, колишній член Політбюро. Я здивовано спинився коло потрощеної балюстради і глянув на спину цього нужденного старця, котрого возили колись у броньованих лімузинах з охороною, наче королівський діамант. Йому досить було кивнути — і змінювали назви міст або стинали людям голови. Тепер він був усього лиш беззахисним стариганом на пенсії, і йшов, напевно, зайняти чергу під магазином з низькосортними макаронами.

Зненацька він озирнувся і знизу глянув на мене очима, що колись гіпнотизували старих, відданих революції товаришок.

— Добрий день, — сказав я мимоволі.

— Добрий, — відповів дідок захриплим голосом і вийшов надвір.

Я натис на дзвінок при дверях, пофарбованих у сіро-синій колір. Довго ніхто не відчиняв, хоча за дверима я чув владний голос, що кидав важкі слова, і чиюсь бурхливу реакцію на них. Нарешті двері відхилилися на довжину ланцюжка, і я побачив анемічну, безбарвну дівчину.

— Я від Губерта. До пані Галини й пані Надєжди.

Дівчина зняла ланцюжок і впустила мене до передпокою, забитого старим мотлохом, кошиками з непотрібним шматтям, жалюгідними репродукціями на стінах і безліччю павутини.

— Ви у справі техніки?

— Так. Можна це і так назвати.

— Проходьте.

Вона зовсім не цікавилася мною, так ніби я прийшов з пральні по брудну білизну. Мені від того зробилося прикро. Я чинитиму опір. Пасивний опір.

Кімната навдивовижу нагадувала тимчасово обладнані кімнати з часів німецької окупації. Якісь національні килимки на стінах, якісь дерев’яні меблі з «Цепелії»[8], трохи засохлих квітів у глиняному горщику. В одному кутку світився телевізор, в іншому на тапчані лежав чоловік з білою бородою.

— Я приготувала для вас трохи брошур, — озвалася дівчина.

Вона була тоненька, дрібна, змаліла, як уся теперішня молодь, що застала вже готовий, нами збудований соціалізм.

— Які брошури? — здивовано спитав я.

— Стосовно техніки. Ваших попередників. З усіх кінців світу. Це варто знати.

Я взяв кілька книжечок і не знав, що робити з ними. Знав лише, що ніколи в них не загляну. З настінної полиці до мене шкірилися обшарпані корінці класичних творів російських дисидентів.

— Увага! Зараз він роздягнеться! — крикнув чоловік з білою бородою, вказуючи на телевізор.

Ми підійшли ближче до екрана, дівчина пересунула регулятор, аби збільшити звук. На великому екрані старосвітського телевізора було видно президію академії. Посередині сиділи наш секретар і той радянський з азіатськими рисами. Вони тримали один одного за руки. Над ними виднілася величезна римська цифра XI., а внизу — гасло, написане по-польськи і по-російськи: «Ми збудували соціалізм!»

Якраз за спинами президії підходив до трибуни черговий доповідач, і я відразу розпізнав у ньому знайомого сановника, що мешкав навпроти мого будинку. Він неквапно йшов до трибуни, прикрашеної зіркою, ще не радянською, але вже трохи схожою на неї.

— Товариш Кобялка, — озвався схвильований чоловік на тапчані. — Я стежу за ним багато місяців. Побачите, він сьогодні роздягнеться.

З’їздівський зал притих, і ми також затамували подих. То був страшний фатум, незрозуміла хвороба, неприборкана епідемія, що охопила всю партію. Дотепер ніхто ще не зміг їй запобігти. Усім зганяла сон із повік, прискорювала серцебиття і водночас позбавляла сили волі. Учасників і спостерігачів. Гебістів і реакціонерів.

Мій