Мобі Дік, або Білий кит - Герман Мелвілл

— Піп? Кого ви кличете Піпом? Піп вистрибнув з вельбота. Піпа немає. Хіба що ти його виловив, як рибу. Бачиш, як мотузка натяглася; це, мабуть, він тримає. Ану, тягни, Таїті! Витягни в нього мотузку; нам на борту боягузів не треба. Он, диви! Його рука над водою! Сокиру, дайте сокиру! Рубайте! Нам боягузів не треба. Капітане Ахаб! Сер, сер! Гляньте, Піп хоче до нас на борт.

— Мовчи ти, недоумку! — закричав старий з острова Мен, схопивши його за руку. — Ану, пішов з юта!

— Великий ідіот завжди сварить малого, — промимрив Ахаб, підходячи до них. — Руки геть від цієї святості! Де, ти кажеш, Піп, хлопче?

— Отам, сер, за кормою! Дивіться!

— А ти хто такий, хлопче? Я не бачу свого відображення у твоїх порожніх зіницях. О господи! Невже людина — тільки решето, щоб просіювати безсмертні душі? Хто ж ти, мій хлопчику?

— Риндовий, сер, корабельний окличник! Дінь-дон! Дінь! Піп! Піп! Піп! Сто фунтів глею тому, хто знайде Піпа; на зріст п'ять футів, на вигляд боягуз — одразу впізнаєте! Дінь-дон-дінь! Хто бачив Піпа-боягуза?

— Серце не може жити над сніговою вершиною. О, холодне небо! Поглянь сюди. Ви породили це нещасне дитя і покинули, розгульні сили творіння. Слухай, хлопче; віднині каюта Ахаба буде домом для Піпа, поки Ахаб живий. Ти вразив мене до глибини душі, хлопче; ти зв'язаний зі мною струнами мого серця. Дай руку. Ходімо вниз.

— Що це? М'яка акуляча шкіра, — вигукнув хлопець, втупившись у руку Ахаба і обмацуючи її пальцями. — Ох, якби бідного Піпа хтось пестив так лагідно, може, він би не загубився! Сер, це схоже на леєр, за який можуть триматися слабкі душі. О, сер, нехай прийде старий Перт і скує ці дві руки докупи — чорну й білу, бо я не хочу її відпускати, цю руку!

— Ох, мій хлопчику, і я не відпущу твоєї руки, якщо тільки не затягну тебе до ще гірших жахів, ніж тутешні. Ходімо ж до моєї каюти. Погляньте сюди, ви, хто вірує у божественну благодать і в людську скверну! Погляньте сюди, побачите, як всевидющі боги зневажають людські страждання; побачите, як людина, хоч і несповна розуму, і не відає, що діє, все ж таки сповнена любові та вдячності. Ходімо! Я гордий, що тримаю твою чорну руку, більше, ніж якби привітав за руку самого імператора!

— Он ідуть двоє божевільних, — промимрив старий з острова Мен. — Один збожеволів від сили, інший від слабкості. А ось кінець гнилого ліня — весь мокрісінький. Полагодити його, а чи ні? Як на мене, краще взяти новий лінь, от і все. Так і скажу містеру Стаббу.

Розділ 126

Рятівний буй

Тримаючи курс на південний схід за стрілкою, зробленою Ахабом, і звіряючи цей курс тільки за лагом Ахаба, «Пеквод» знову йшов на екватор. Під час цього довгого плавання в пустельному просторі, не зустрівши жодного корабля, не побачивши жодного вітрила на обрії, корабель мчав під рівним пасатом серед пологих, невисоких хвиль; здавалося, цей дивний спокій довкола передує бурхливій трагічній сцені.

І коли корабель, наближаючись до околиць екваторіальної промислової області, у непроглядній передсвітанковій темряві проминав групу скелястих острівців, вахта на чолі з Фласком раптом здригнулася від тужливого, дикого, потойбічного крику — наче квиління душ невинних немовлят, убитих Іродом. Матроси заклякли на місці — хто стоячи, хто сидячи, хто лежачи, — і, наче статуї римських рабів, лишалися нерухомими, зачаровано слухаючи це дике, протяжне волання. Ті члени команди, що були християнами чи просто більш-менш цивілізованими особами, твердили, що це сирени, і трусилися з жаху; тільки язичники-гарпунери лишалися незворушними. А сивий матрос з острова Мен, найстарший з усієї команди, сказав, що жахливе виття, яке вони почули, — це голоси тих, хто недавно знайшов собі останній притулок у морській глибині.

Ахаб, сидячи у себе в каюті, не чув нічого; і лише на світанку, коли він піднявся на палубу, Фласк розповів йому про все, додавши від себе деякі неясні і моторошні здогади. Тоді він глухо розсміявся і пояснив, що це було за диво.

Скелясті острівці, подібні до тих, які проминув корабель, зазвичай є домівкою невеликих тюленячих стад; і, мабуть, кілька молодих тюленів, втративши своїх самиць, чи кілька самиць, втративши дитинчат, уночі спливли біля корабля і деякий час пливли поруч, з криками, що так нагадують людські крики. Але таке пояснення тільки вразило декого з матросів ще більше, бо моряки часто мають марновірний страх перед тюленями, породжений не лише тим, що, опинившись у скруті, вони так дивно кричать, але й достоту людським виразом їхніх круглих, майже розумних облич, що визирають з води біля самих бортів корабля. Часто бувало, що за певних обставин тюленів у морі приймали за людей.

Лихі передчуття матросів справдилися того ж ранку, діставши підтвердження в долі одного з них. Цей хлопець на світанні вибрався з ліжка і, ще напівсонний, пішов стояти чатовим на форсалінгу; може, він ще не прокинувся як слід (адже матроси, буває, лізуть на щогли в напівдрімотному стані), може, з ним було щось негаразд — так чи інакше, але він не пробув на своєму сідалі і кількох хвилин, коли раптом почувся крик — крик і якийсь шум, — і люди, поглянувши вгору, встигли побачити, як щось майнуло в повітрі, а подивившись униз, побачили тільки стовпчик білих бульбашок на голубій воді.

Рятівний буй — довгий, вузький короб — ту ж мить був спущений з корми, де він висів, слухаючись потаємної пружини; але з води не піднялася рука, щоб за нього схопитись, і оскільки він давно розсівся під жарким сонцем, то тепер у шпарини стала поволі просочуватися вода; навіть висушене дерево всотувало в себе вологу, і зрештою великий дерев'яний короб, оббитий цвяхами і скріплений залізними обручами, пішов на дно услід за людиною — ніби для того, щоб бути їй за подушку, хоч і досить тверду.

Так перший матрос, що піднявся на щоглу «Пекводу» виглядати Білого Кита у його ж, Білого Кита, рідній царині, був поглинутий морською безоднею. Але тоді мало хто про це думав. Матросів не вельми засмутило це нещастя, бо в ньому вони бачили не знак майбутнього лиха, а справдження колишніх лихих віщувань. Вони казали, що тепер розуміють,