Мобі Дік, або Білий кит - Герман Мелвілл

Потім він повернувся, міцно стискаючи в лівій руці останню ланку громовідводу, і поставив ногу на спину парса; і, непорушно дивлячись угору, піднявши праву руку, постав прямо перед трійцею троїстих вогнів.

— О, чистий дух чистого вогню, якому я колись вклонявся в морі, як цей парс, поки ти не опалив мене в моєму священнодійстві так, що й досі я маю рубці; тепер я знаю тебе, світлий дух, і знаю, що справжня пошана до тебе — це виклик. Ні на любов, ні на покору ти не зглянешся, і навіть за ненависть можеш тільки вбити; і вбиваєш усіх. Але зараз перед тобою стоїть не безстрашний дурень. Я визнаю твою безмовну, невловиму міць; та до останнього подиху мого стражденного життя я буду поставати проти її беззаконної, насильницької влади. Тут, перед утіленням безособового буття, стоїть особистість. І нехай вона — лише крапка; хоч би звідки я прийшов і хоч куди йтиму, поки я живу на землі—у мені живе велична особистість і знає про свої королівські права. Війна — це біль, ненависть — це страждання. З'явися у своїй нижчій формі — у любові, і я вклонюся тобі; та з'явися в найвищій формі надприродної сили — і можеш спрямувати на мене цілі флотилії збройних світів, все одно в мені є щось, чому до цього байдуже. О чистий дух, із твого вогню ти створив мене, і як істинне дитя вогню, я видихаю його до тебе.

(Раптові спалахи блискавки; дев'ять вогнів на щоглах сяють яскравіше, тепер вони утричі вищі, ніж були. Ахаб, як і всі інші, стоїть із заплющеними очима, притискаючи до повік праву руку.)

Я визнаю твою безмовну, невловиму міць; хіба не так я сказав? І мене до цього не силували; я і зараз не кину цей громовідвід. Ти можеш засліпити мене, і я йтиму наосліп. Ти можеш мене спалити, і тоді я обернуся на попіл. Прийми шану цих бідних очей і цих долонь-заслонів. Я б її не прийняв. Блискавка розтинає мій череп; очі мої горять вогнем; мозок здригається, і, наче мені відтяли голову, я відчуваю, як вона котиться геть по скам'янілій землі. О-о! І все ж, засліплений, я йду до тебе. Ти світло, породжене пітьмою; а я — пітьма, що виникає із світла, з тебе! Вогненні стріли згасли; розплющу очі; бачу чи ні? Вогні горять! О всемилостивий! Тепер я пишаюся своїм родоводом. Але ж ти — тільки мій лютий батько, а моєї лагідної матері я не знаю. Жорстокий! Що ти з нею зробив? Ось у чому моя загадка; але твоя загадка більша від моєї. Ти не знаєш, хто породив тебе, і тому вважаєш себе ненародженим; ти не знаєш, де твій початок, і тому гадаєш, що його немає. Я ж знаю про себе те, чого ти про себе не знаєш, о всемогутній. За тобою, ясний дух, стоїть щось безбарвне, для чого вся твоя вічність — лише час, а все твоє творіння механістичне. Крізь тебе, крізь твою полум'яну сутність мої обпалені очі смутно прозирають його. О вогонь-знайдо, безрідний самітнику, у тебе теж є своя несповідима таїна, своє невиказане горе. І знов у гордому стражданні я впізнаю свого предка. Гори! Гори, щоб сягнути самого неба! Я горю з тобою; я б хотів згоріти з тобою дотла! Викликом я віддаю тобі шану!

— Вельбот! Вельбот! — загукав Старбак. — Поглянь на свій вельбот, старий!

Гарпун Ахаба, викутий Пертом, висів, надійно закріплений, перед носом вельбота, так, щоб його було добре видно; та хвиля, що розбила дно човна, зірвала з гарпуна шкіряний чохол, і тепер на сталевому лезі тріпотів блідий двоїстий вогник — мов зміїне жало. Старбак схопив Ахаба за руку:

— Бог, Бог проти тебе, старий; схаменися! Це лихе плавання; недобре воно почалося і не добром скінчиться! Дай мені обрасопити реї, поки ще можна, і попутний вітер понесе нас додому, щоб ми могли вийти в море знову — на добро, а не на лихо!

Почувши слова Старбака, нажахані матроси кинулися до брасів — хоча на реях не лишалося жодного вітрила. Якусь мить здавалося, наче вони поділяють думку старшого помічника; почулися бунтівні вигуки. Але, жбурнувши на палубу ланки громовідводу і вихопивши вогняний гарпун, Ахаб змахнув ним, наче смолоскипом, і поклявся, що заколе першого, хто торкнеться брасів. Налякані грізним виразом його обличчя і ще більше — полум'яним списом у руці, матроси відсахнулися назад; і Ахаб заговорив знову:

— Ви дали обітницю спіймати Білого Кита; і ваша обітниця не слабша від моєї. А старий Ахаб дав обітницю серцем, тілом і душею, усім життям. І щоб ви бачили, як б'ється це серце, погляньте — отак я задуваю останній страх! — І одним подихом він загасив вогонь на лезі гарпуна.

Як під час грози на рівнині люди тікають від могутнього самотнього в'яза, чия висота і міць роблять його сусідство ще більш небезпечним, бо притягують блискавку, так і при останніх словах Ахаба моряки сахнулися від нього з бентежним острахом.

Розділ 120

Палуба наприкінці першої нічної вахти

(Ахаб стоїть біля стерна. До нього підходить Старбак.)

— Треба спустити грот-марса-рей, сер. Марсафал послабшав, а підвітряний топенант зараз лусне. Дозвольте спускати?

— Нічого не спускайте; підв'яжіть вітрила. Якби в мене були брам-стакселі, я б їх зараз теж підняв.

— Сер… Заради Бога! Сер!

— Ну?

— Якорі зараз зірвуться. Мені підняти їх на палубу?

— Нічого не спускати і нічого не піднімати; усе закріпити. Вітер дужчає, та поки не перевищив граничної позначки в моїх таблицях. Скоріше, і глядіть же, щоб усе було зроблено. Клянуся щоглами та кілем! За кого він мене має — за горбатого шкіпера якогось берегового корита? Спустити мій грот-марса-рей! Ох, нікчемні людці! Високі снасті — для лютих вітрів, а снасть мого мозку сягає грозових хмар. То що, я маю його спустити? Тільки боягузи спускають у бурю снасті свого мозку. Як вони там розшумілися, нагорі! Я б вважав це божественним громом, якби не знав, що кольки — шумна недуга. Тож нехай приймуть ліки!

Розділ 121

Опівночі на баку

(Стабб і Фласк, сидячи верхи на фальшборті, закріплюють додатковими найтовами якорі, що висять за бортом.)

— Ні, Стаббе; можеш бити по цьому вузлу скільки хочеш, та в мене ти не увіб'єш щойно тобою сказаного. Чи давно ти мовив зовсім інше? Чи ти не казав, що будь-який