Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі

— Будь ласка! Чаю і булочок із маслом,— сказав Джоллі.

— Хочете сигарету?— запропонував Вел.— Я бачив вас учора ввечері. Як ваші успіхи?

— Я не грав.

— А я виграв п'ятнадцять фунтів.

Хоча Джоллі кортіло повторити жартівливий вислів про азартну гру, який він колись чув від батька: «Коли тебе облуплять, тобі боляче, коли ти облупиш когось, боляче іншим»,— він обмежився тим, що сказав:

— На мою думку, паскудна гра; я вчився з цим типом в одній школі — він дурний як пень.

— Ой ні, я б цього не сказав,— мовив Вел з таким запалом наче образили його божество.— Він хлопець непоганий.

Хвилину вони мовчали, пихкаючи сигаретами.

— Ви знайомі з моїми рідними, правда ж?— сказав Джоллі — Вони приїжджають завтра.

Вел трохи зашарівся.

— Он як! Знаєте, я можу дати вам певні відомості, на кого ставити в манчестерському листопадовому гандикапі.

— Дякую. Я цікавлюся тільки класичними перегонами.

— Там нічого не виграєш,— зауважив Вел.

— Я ненавиджу іподроми,— сказав Джоллі.— Скрізь така тіснява й сморід. Я люблю тільки коней.

— А я люблю відстоювати свою думку,— відповів Вел.

Джоллі посміхнувся, точнісінько так, як батько.

— Я не додержуюсь ніякої думки. Коли я ставлю, то завжди програю.

— Звичайно, за досвід доводиться платити.

— Так, але мені неприємно видурювати у людей гроші

— Звичайно, хто у кого їх видурить: у цьому весь інтерес.

Джоллі поглянув на нього ледь зневажливо.

— Чим ви розважаєтесь? Веслуєте?

— Ні, їжджу верхи або в колясці. В наступному семестрі гратиму в поло, якщо мені пощастить вимантачити трохи грошей у дідуся.

— Тобто у старого дядечка Джеймса? Який він?

— Старий, як світ,— сказав Вел.— І завжди боїться, що йому загрожує банкрутство.

— Здається, вони з моїм дідом були рідні брати.

— На мою думку, жоден із цих старих не був спортсменом,— сказав Вел.— У мене таке враження, що вони любили тільки гроші.

— Мій — ні! — із притиском сказав Джоллі.

Вел струсив попіл із сигарети.

— Гроші створені тільки для того, щоб їх витрачати,— сказав він.— Мені страшенно кортить мати їх якнайбільше.

Джоллі окинув його пильним несхвальним поглядом, що його успадкував від старого Джоліона: про гроші говорити не годиться! І знову настала мовчанка; обидва взялися до чаю й булочок.

— А де ваші думають зупинитися?— запитав Вел, наче між іншим.

— У «Веселці». Як ви дивитесь на війну?

— Поки що кепські справи. Бури поводяться нечесно. Чому вони уникають відкритого бою?

— Навіщо це їм треба? Все проти них, тож вони й воюють, як їм вигідніш. Сказати правду, я ними захоплююсь.

— Вершники й стрільці з них чудові,— визнав Вел,— але загалом — це паскудний народ. Ви знаєте Крама?

— З Мертона? Тільки в обличчя. Здається, це один із тих гравців? По-моєму, він нікчемний жевжик.

Вел промовив з притиском:

— Він мій друг.

— Он як! В такому разі перепрошую.

І вони сиділи насуплені, дивлячись кудись убік, кожен прагнув відстояти свої снобістські позиції. Джоллі несвідомо рівнявся на своїх товаришів, чиїм девізом було: «Невже ви гадаєте, що ми дозволимо наганяти на нас нудьгу? Життя таке коротке, ми будемо говорити швидше й рішучіше, зробимо більше, й знатимем більше, і вагатимемося з будь-якого приводу менше, аніж ви можете собі уявити. Ми «довершені» — ми як сталевий трос». А Вел несвідомо рівнявся на своїх товаришів, чиїм девізом було: «Невже ви гадаєте, що нас можна чимось зацікавити чи захопити? Ми зазнали всіх насолод, а коли й не всіх, то вдаємо, що всіх. Життя так нас стомило, що кожна година здається нам довгою, як рік. Ми ладні програти останню сорочку. У нас уже все позаду. Усе на світі — тільки тютюновий дим Бісмілла!» Потяг до змагання, що запалює кожного англійця, примушував цих двох молодих Форсайтів мати ідеали, а на зламі століть ідеали мішані. Більша частина аристократії прийняла вчення проповідників «стрибучого Ісуса» [30], хоча деякі її представники, такі як Крам,— він походив з аристократичної родини — з млосною невідступністю прагнули нірвани картярського дому, цієї summum bonum [31] колишніх денді й вітрогонів вісімдесятих років. І навколо Крама ще й досі гуртувалися люди блакитної крові, що плекали свої зів'ялі надії, а за ними тяглася плутократія.

Проте у кузенів була ще одна, значно глибша причина для взаємної антипатії,— причина, що її породила невловна родинна схожість, яка, очевидно, дратувала їх обох; а може, її породило невиразне усвідомлення давньої ворожнечі, яка й досі існувала між їхніми паростями роду і про яку вони здогадалися, чуючи то випадкове слово, то побіжний натяк, кинутий старшими. Джоллі, дзенькаючи чайною ложечкою, міркував: «Шпилька в краватці, і його жилетка, і тягуча мова, і азартні ігри,— милий боже, яке це все жахливе!»

А Вел, доїдаючи булочку, думав: «Такий молодий, а такий клятий!»

— Отже, ви побачитеся з своїми рідними?— сказав він, підводячись.— Перекажіть їм, будь ласка, що я б залюбки поводив їх по Брейсноузу, коли у них буде охота його оглянути, — хоч там, може, й немає нічого цікавого.