Джерело - Айн Ренд
Дюмонт був удома.
Прихопивши Ґордона Прескотта та Вінсента Ноултона, вони влаштували дику гулянку. Кітінґ багато не пив, але за всіх платив. Він платив більше, ніж було необхідно. Здавалося, він шукає, за що ще заплатити. Він роздавав щедрі чайові. І весь час перепитував: «Ми ж друзі — адже ми друзі? — адже так?». Він дивився на склянки навколо них і спостерігав, як світло витанцьовує в рідині. Він зазирав у три пари очей, каламутних, але час від часу вдоволено звернених на нього — вони були ніжні й заспокійливі.
Цього вечора, склавши речі, Домінік поїхала побачитися зі Стівеном Меллорі.
Вона не бачила Рорка двадцять місяців. Інколи вона заходила до Меллорі. Меллорі знав, що ці візити для неї були перервами у боротьбі, про яку вона не згадувала; він знав, що вона не хотіла приходити і що рідкісні вечори з ним були часом, вирваним з її життя. Він ніколи не ставив жодних запитань і завжди радів їхнім зустрічам. Вони спокійно розмовляли, по-товариському, наче давно одружена пара; наче він колись володів її тілом, але свіжість цих стосунків давно вже минулася, не залишивши нічого, крім безтурботної інтимності. Він ніколи не торкався до неї, але володів її тілом у глибшому сенсі, коли робив її статую, і вони не втратили особливе почуття одне до одного, що його подарувала їм ця праця.
Він усміхнувся, відчинивши двері й побачивши її.
— Привіт, Домінік.
— Привіт, Стіве. Не заважатиму?
— Ні, заходь.
Він винаймав майстерню — величезне, неохайне приміщення в старому будинку. Вона зауважила зміни від часу своїх останніх відвідин. Кімната стала веселіша, наче хтось довго стримував подих і нарешті вдихнув на повні груди. Вона побачила вживані меблі, східний килим рідкісної текстури та чуттєвих кольорів, агатові попільнички, скульптури з історичних розкопок — усе, що він хотів мати, й отримав завдяки раптовому везінню з Вайнендом. Стіни над цим веселим безладом здавалися на диво голими. Він не придбав жодної картини. У студії висів лише один ескіз — оригінальне Роркове креслення храму Стоддарда.
Вона повільно роззирнулася, зауважуючи кожну дрібничку і причину її появи. Він підсунув до каміна два крісла, і вони вмостилися по обидва боки від вогню.
Меллорі просто сказав:
— Клайтон, Огайо.
— Що робить?
— Новий будинок для універмагу Джейнера. П'ять поверхів. На головній вулиці.
— Скільки він уже там?
— Близько місяця.
Це було найперше запитання, що він на нього відповідав, коли вона заходила, не змушуючи її запитувати. Його невимушеність позбавляла її необхідності щось пояснювати чи вдавати; він нічого не коментував.
— Завтра я виїжджаю, Стіве.
— Надовго?
— На півтора місяця. Рено.
— Я втішений.
— Краще я тобі не казатиму, що зроблю, коли повернуся. Ти не зрадієш.
— Я спробую — якщо ти цього хочеш.
— Так, хочу.
Одне поліно в купі вугілля досі зберігало свою форму; його порубали на маленькі цурпалки, і воно тліло без полум'я, нагадуючи низку освітлених вікон. Він нахилився і підкинув до каміна свіжого жару. Воно розітнуло низку вікон навпіл і розкидало іскри на закіптюжені цеглини.
Він розповідав про свою роботу. Вона слухала, наче була емігрантом, який почув рідну мову після довгої перерви.
Помовчавши, запитала:
— Як він, Стіве?
— Як завжди. Він не змінюється, ти ж знаєш.
Він вдарив по поліну. Кілька вуглинок викотилися. Він заштовхнув їх назад і додав:
— Я часто думаю, що він єдиний із нас, хто досягнув безсмертя. Я не маю на увазі славу і не маю на увазі, що він одного дня помре. Він уже живе в безсмерті. Гадаю, в ньому є саме те, що ми насправді закладаємо в цю концепцію. Знаєш, скільки людей хочуть жити вічно? Але вони помирають кожного нового дня. Коли зустрічаєш їх, вони вже не ті, що під час останньої зустрічі. Щогодини вони щось у собі вбивають. Вони змінюються, заперечують, суперечать — і називають це зростанням. Урешті-решт, наприкінці не залишається нічого, нічого нескасованого чи незрадженого; наче вони ніколи не були цілісними особистостями, а лише послідовністю прикметників, що змінюють один одного, не спроможні сформулювати визначення. Як вони можуть сподіватися на постійність, якої жодної миті не утримували? Але Говард — його можна уявити лише вічно живим.
Вона сиділа, дивлячись на полум'я, що надавало її обличчю оманливої подоби життя. За певний час він запитав:
— Тобі подобаються речі, які я придбав?
— Подобаються. І мені подобається, що вони твої.
— Я не розповів тобі, що сталося від нашої останньої зустрічі. Це геть неймовірно. Ґейл Вайненд…
— Так. Я знаю про це.
— Знаєш? Чому Вайненд — з усіх людей на світі — обрав саме мене?
— І це я знаю. Я розповім тобі, коли повернуся.
— У нього дивовижне чуття. Дивовижне, як на нього. Він придбав найкраще.
— Так, він це може.
Потім вона запитала, без переходу, та він зрозумів, що йдеться не про Вайненда.
— Стіве, він хоч раз питав про мене?
— Ні.
— Ти казав йому, що я сюди приходжу?
— Ні.
— Це заради мене, Стіве?
— Ні. Заради нього.
Він знав, що сказав їй усе, що вона хотіла знати.
Підводячись, Домінік сказала:
— Випиймо чаю. Покажи мені, де в тебе все лежить. Я приготую.
Домінік вирушила до Рено вдосвіта. Кітінґ іще спав, і вона не розбудила його, щоб попрощатися.
Розплющивши очі, він зрозумів, що вона пішла, навіть не глянувши на годинник — за особливою тишею в квартирі. Він подумав, що слід було б сказати: «Добре, що здихався», але він не міг цього вимовити, бо не вважав так. Його почуття вмістилося у пласку сентенцію, що нічого не стосувалася — «Все марно», — вона не стосувалася ані його, ані Домінік. Він був сам, і більше не було потреби вдавати. Він лежав у ліжку, на спині, безпорадно розкинувши руки. Його обличчя було впокорене, очі ошелешені. Він відчував, що це кінець і смерть, але йшлося не про втрату Домінік.
Кітінґ підвівся і вдягнувся. У ванній він знайшов рушник, який після використання вона кинула на підлогу. Він підібрав його, притиснув до обличчя і довго так тримав, відчуваючи не печаль, а якусь безіменну емоцію, не розуміючи нічого, крім того, що любив її лише двічі — того вечора, коли зателефонував Тухі, та зараз. Він розчепив пальці, й рушник зіслизнув на підлогу, наче вода, що стікає між пальців.
Він пішов на роботу і
