Джерело - Айн Ренд

— Вам личить цей корабель, — сказала вона.

Домінік побачила в його очах задоволення — і вдячність.

— Дякую вам… А галерея?

— Теж. Але її важче вибачити.

— Я не хочу, щоб ви шукали вибачень для мене, — сказав він просто, без докору.

Вони закінчили вечеряти. Вона чекала на неминуче запрошення. Його не було. Він і далі сидів, курив і розповідав про яхту й океан.

Її рука випадково лягла на скатертину, поруч із його рукою. Вона побачила, як він глянув на неї. Захотіла відсмикнути, але змусила себе не робити цього. «Зараз», — подумала вона.

Він підвівся:

— Ходімо на палубу.

Вони стояли біля поруччя і дивилися на чорну порожнечу. Простору не було видно, його можна було лише відчути у повітрі на обличчі. Кілька зірок надавали реальності порожньому небу. Кілька білих вогнистих відблисків на воді надавали життя океану.

Він стояв, безтурботно схилившись за борт, схопившись рукою за поперечну балку палуби. Вона бачила, як пливуть іскри, окреслюючи краї хвиль, захоплені в рамки лініями його тіла. Це теж йому личило.

Вона сказала:

— Можу назвати ще одне ганебне відчуття, якого ви ніколи не зазнавали?

— Яке саме?

— Ви ніколи не почувалися маленьким, дивлячись на океан.

Він засміявся:

— Ніколи. І також не тоді, коли дивлюся на зірки. Чи на вершини гір. Чи на Великий Каньйон. Чому я повинен так почуватися? Дивлячись на океан, я відчуваю велич людини, думаю про неймовірні вміння того, хто створив корабель, щоб підкорити цей бездушний простір. Дивлячись на вершини гір, я думаю про тунелі та динаміт. Дивлячись на зірки, я думаю про літаки.

— Так. І це особливий священний захват, що його, кажуть, люди відчувають, споглядаючи природу — я ніколи не зазнала цього від природи, лише від… — Вона замовкла.

— Від чого?

— Від споруд, — прошепотіла вона. — Від хмарочосів.

— Чому ви не хотіли цього казати?

— Я… не знаю.

— Я віддав би найвеличніший захід сонця за один лише вигляд нью-йоркського горизонту. Надто, коли вже не видно деталей. Лише форми. Форми і думка, що їх створила. Небо над Нью-Йорком і воля людини, яку можна побачити. Яка ще релігія нам потрібна? А люди розповідають мені про пілігримів, які лізуть до якоїсь вогкої місцини в джунглях, щоб віддати данину зруйнованому храму, хтивому кам'яному монстру з круглим черевом, що створений якимось лепруватим дикуном. І вони хочуть побачити красу і геніальність? Чи вони шукають якогось піднесення? Нехай приїдуть до Нью-Йорка, стануть на березі Гудзону і вклякнуть. Коли я бачу це місто зі свого вікна — ні, я не почуваюся маленьким, — відчуваю, що якщо йому загрожуватиме війна, я хотів би злетіти і захисти його власним тілом.

— Ґейле, я не знаю, слухаю я тебе чи себе.

— Ти себе щойно чула?

Вона всміхнулася.

— Насправді ні. Але я не братиму своїх слів назад, Ґейле.

— Дякую тобі… Домінік. — Його голос був ніжний і здивований. — Але ми не говоримо зараз про тебе чи про мене. Ми говоримо про інших людей. — Він вперся долонями в борт і говорив, спостерігаючи за іскрами на воді. — Цікаво розмірковувати про причини того, що змушує людей прагнути самоприниження. Як у цій думці про ницість перед природою. Це не банальність, це практично феномен. Ти помічала, як самовпевнено звучить людина, яка розповідає про це? Погляньте, ніби каже вона, я втішений бути пігмеєм, ось який я доброчесний. Ти колись чула, з якою насолодою цитують відомих людей, які сказали, що не почуваються видатними, дивлячись на Ніагарський водоспад? Вони наче прицмокують губами у цілковитому захваті від усвідомлення, що найкраще в них — це лише порох порівняно з брутальною силою землетрусу. Вони наче розпласталися на своїх чотирьох і принижено б'ють чолом перед його величністю ураганом. Але це не той дух, який приборкав вогонь, пару, електроенергію, який перетинав океани у вітрильниках, будував аероплани і дамби… і хмарочоси. Чого саме вони бояться? Кого вони так ненавидять — люди, народжені плазувати? І чому?

— Коли я знайду відповідь, — сказала вона, — то погоджуся зі світом.

Він розповідав далі — про свої подорожі, про континенти за межами пітьми, що їх оточував і перетворював простір на м'яку завісу, притиснуту до їхніх повік. Вона чекала. Перестала відповідати. Дала йому нагоду скористатися з її мовчанки, щоб покласти цьому край і промовити слова, яких вона очікувала. Він їх не промовив.

— Ти втомилася, моя люба? — запитав він.

— Ні.

— Я принесу крісло, якщо хочеш сісти.

— Ні. Мені так подобається.

— Трохи холодно. Але до завтра ми відпливемо далеко на південь, й увечері ти побачиш океан у вогні. Це справді красиво.

Він замовк. Вона відчувала швидкість яхти за звуком води, за шелестким стогоном протесту проти того, що прорізало довгу рану на поверхні океану.

— Коли ми спустимося вниз? — запитала Домінік.

— Ми не спускатимемося.

Він сказав це спокійно, з тією дивною простотою, наче безпорадно зупинився перед фактом, що не міг його змінити.

— Ти вийдеш за мене? — запитав він.

Вона не змогла приховати шоку; він передбачив це і спокійно, з розумінням, усміхнувся.

— Зараз краще нічого не кажи, — обачно зауважив він. — Але ти волієш почути це, адже така тиша між нами — це більше, ніж я можу розраховувати. Ти не хочеш нічого мені казати, але я говорив сьогодні замість тебе, тому дозволь мені зробити це знову. Ти обрала мене як символ твоєї зневаги до людства. Ти не кохаєш мене. Не хочеш обдарувати мене нічим. Для тебе я лише знаряддя саморуйнації, я все це розумію, приймаю це і хочу одружитися з тобою. Якщо ти хочеш здійснити невимовно мерзенний акт, щоб помститися світу, краще не продаватися своєму ворогові, а вийти за нього заміж. Не дорівнюватися гіршим у тобі до гіршого в них, а твоїм найгіршим до найкращого в них. Ти вже намагалася одного разу, але жертва виявилася не гідна твоєї мети. Бачиш, я захищаю свою позицію твоїми власними міркуваннями. Стосовно моїх міркувань, то знаю, що тобі байдуже до того, що я хочу знайти у цьому шлюбі, але поважаю це. Ти не повинна нічого знати про це. Не повинна думати про це. Я не вимагаю жодних обіцянок і не накладаю на тебе жодних зобов'язань. Ти можеш покинути мене, коли тобі заманеться. І оскільки тобі до цього байдуже, — я кохаю тебе.

Вона стояла, заклавши одну руку за спину і впираючись пальцями в поруччя. Вона сказала:

— Я цього не хотіла.

— Я знаю. Але якщо тобі цікаво, я скажу, де ти припустилася помилки.