Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
— Як там, не було ніяких проколів з податковим проектом? — спитав я дівчину.
— Не будьте наївним,— відповіла вона.
Я вже розкрив був рота сказати їй, що кручуся тут від того часу, коли вона ще лежала в колисці, та потім передумав. Натомість попросив її розшукати мене, якщо подзвонить Адам, і подався до сенату.
Хазяїна я помітив не одразу. Потім побачив його осторонь від інших: він стояв з двома сенаторами й Келвіном Спарлінгом, а трохи віддалік збилися в купку цікаві, гріючись у промінні слави. Збоку від Хазяїна я вгледів Ласуна, який прихилився до мармурової стіни і, втягнувши щоки, смоктав грудку цукру, що, безперечно, розливався райським блаженством по його стравоходу. Хазяїн стояв, заклавши руки за спину й трохи нахиливши голову, і слухав одного із сенаторів.
Я пішов туди і став неподалік. Десь за хвилину Хазяїн звів очі, і я зрозумів, що він мене помітив. Тоді я підійшов до Ласуна й сказав: «Здоров».
По кількох спробах він видушив із себе відповідь. А тоді знов узявся до цукру. Я прихилився до стіни поряд з ним і став чекати.
Минуло хвилин п’ять, а Хазяїн усе стояв, нахиливши голову, і слухав. Він міг довго слухати отак, не озиваючись і словом, даючи змогу співрозмовникові виливати те, що він мав вилити. Воно все лилось та лилось, а Хазяїн чекав, поки стане ясно, що там на денці. Нарешті я зрозумів, що з нього досить. Йому вже стало ясно, що там на денці, чи, може, що там нічого немає. Я зрозумів, що з нього досить, бо побачив, як він раптом рвучко підвів голову й подивився просто в обличчя співрозмовникові. То була певна ознака. І я відсунувся від стіни. Я знав, що Хазяїн зараз піде.
Він подивився на сенатора й похитав головою.
— Ні, не буде діла,— мовив він цілком приязно. І досить голосно, так що почув і я. Сенатор перед тим говорив тихо й квапливо.
Потім Хазяїн глянув на мене й покликав:
— Джеку!
Я підійшов до нього.
— Ходімо нагору,— мовив він.— Я маю сказати тобі дещо.
— Гаразд,— відповів я і рушив до виходу.
Він залишив тих трьох і наздогнав мене біля дверей. Ласун ішов з ним, з другого боку і трохи позаду.
Я хотів був спитати Хазяїна про Тома, але подумав, що не варто. Мова могла йти лише про те, наскільки йому погано, тож ні до чого було й питати. І ми простували далі коридором до великого вестибюля, щоб звідти піднятися ліфтом до Хазяїнового кабінету. Люди, що товклися в коридорі, розступались і казали «Добривечір, губернаторе» або «Привіт, Хазяїне», але Хазяїн тільки кивав у відповідь. Інші нічого не казали, а мовчки проводжали його поглядом. І в цьому не було нічого незвичайного. Певне, він проходив тим коридором не менш, як тисячу разів, і люди так само віталися до нього або мовчки дивилися, як він ступає по блискучому мармуру підлоги.
Ми вийшли у великий склепистий вестибюль, де над людською коловертю гордовито здіймалися на постаментах статуї державних діячів, немов своєрідні віхи тієї славної будівлі. Ми простували попід східною стіною туди, де було вбудовано ліфти. І коли підходили до статуї генерала Моффата (великого винищувача індіанців, несхибного земельного спекулянта, першого губернатора штату), я помітив чоловіка, що стояв, прихилившись до постаменту.
То був Адам Стентон. Я побачив, що одяг на ньому геть змоклий і штани до половини литок заляпані грязюкою. І зрозумів, чому його машина стояла покинута. Він подався сюди пішки під дощем.
Тієї ж миті, як я його побачив, він глянув у наш бік. Але очі його спинилися не на мені, а на Хазяїнові.
— Адаме,— мовив я.— Адаме!
Він ступив до нас, але на мене й не позирнув.
Тоді Хазяїн повернув до нього і простяг руку, щоб привітатися.
— Добривечір, докторе,— сказав він, подаючи руку.
Якусь мить Адам стояв нерухомо, ніби не хотів подати руки чоловікові, що підходив до нього. Та врешті простяг праву руку, і, побачивши це, я зітхнув з полегкістю й подумав: він таки подав руку, подав, виходить, уже перекипіло.
І раптом я побачив, що у нього в руці, і в ту мить, як мої очі впізнали цей предмет, але до мозку й нервів ще не дійшло його значення, з дула вихопилися дві цівочки блідо-оранжевого полум’я.
Я не почув звуку, бо його поглинуло навальне стаккато пострілів ліворуч від мене. Не опускаючи руки, Адам похитнувся, ступив крок назад і втупив у мене докірливий, сповнений муки погляд, а тоді друга черга пострілів повалила його на підлогу.
Серед раптової моторошної тиші я кинувся до Адама. Потім почув десь у вестибюлі жіночий зойк, тупотіння ніг, гомін голосів. Адам спливав кров’ю. Кулі прошили його впоперек грудей, так що вони аж запали всередину. Він був уже мертвий.
Я звів очі й побачив Ласуна з його 0,38, дуло якого ще курилося, а праворуч і далі, біля ліфтів,— патрульного дорожньої поліції з пістолетом у руці.
Хазяїна я не побачив. І подумав: не влучив.
Та я помилився. Тільки-но я це подумав і озирнувся навколо, як Ласун упустив пістолета, що брязнув об мармурову підлогу,— і із здавленим звіриним риком метнувся до статуї генерала Моффата.
Я поклав Адамову голову на мармур і теж пішов туди. Люди з’юрмилися так, що довелось їх розштовхувати. Хтось кричав: «Розступіться, розступіться, дайте йому повітря!» Та вони так само товпилися, збігаючись з усіх кінців вестибюля і з коридорів.
Коли я протиснувся вперед, Хазяїн сидів на підлозі, тяжко дихаючи й дивлячись просто перед себе. Обидві його долоні були притиснуті до тіла внизу грудей, якраз посередині. Ніщо не показувало на те, що він поранений. Та потім я побачив тоненьку струминку крові, що точилася між двома пальцями, ледь помітно.
Ласун стояв над ним, плакав і бризкав слиною, намагаючись щось сказати. Нарешті видушив із себе:
— Д-д-дуже б-б-боляче, Ха-а-зяїне?.. Б-б-б-боляче?
Хазяїн не помер там, у вестибюлі, під високим склепінням. Він прожив ще кілька днів і помер у білому стерильно чистому ліжку, доглянутий за всіма правилами науки. У перші дні про смерть і не йшлося. Він був тяжко поранений — в ньому сиділи дві кульки калібру 0,2588 з іграшкового спортивного пістолетика, що був у Адама ще з дитинства,— але йому збиралися робити операцію, та й здоров’я він мав
