Засвіти - Андрій Хімко

— Пане кошовий!.. Ознаймую, же це щось окрупнего, побий мене татарин! — не ховав захоплення Савуй Бурчевський, перебивши Сірка.

— А що думає пан писар? — подивився Сірко на Лютая.

— Коли по правді, то вважаю все тут мовлене і на часі, і на порі, і війська краще озброєного і оружно, і душевно, зважаючи на оте викотництво, хто зна чи й буде коли на Січі,— повільно, вдумливо говорив Федір Лютай.

— Приєднуюся і до слів пана Савуя, і до мовлень пана писаря,— крутив Левко Конограй жбанок у руці.— Війська і більше, і кращого на Січі рідко було. Я за пропози пана Хмеля, але, думаю, треба обрати його, може, гетьманом спершу, а вже тоді і універсали розсилати, і до зачинань отих братися,— поставив він жбанок.— Та й холодно ще досить тепер, водний шлях, вважайте, одрізаний.

— Цілком слушно, Іванку,— заговорив до Сірка Левко Кошовенко,— говорить мій співдорадець Чорноморець.— Ще б тиждень, мо’, потриматись, а за той час і вода вивільниться, і обрання вас, пане Хмелю, відбудеться. Я, як знаю вас, певен, що затія оця ваша і щира, і велика, і варта багатьох інших. Чей же, разом перед смертю стояли ми,— нагадав він гостеві минуле у Варшаві.

— А що ж суддя думає? — повернувся Сірко до мовчазного досі, схиленого головою на руку Мартиновича.— Кажи, Лавріне, ми слухаємо.

— Слабою головою не збагну поцінку отому всьому, товариство,— опустив він руку на стіл.— Щось, як мовить пан Савуй, дійсно окрупнего відбувається нині отут!.. Коли нас підтримає поспільство на волості, як запевняє пан Хміль, а я вже вірю в те, то цьому початку лише в історію вступати.

— Я дякую панам чільникам за довіру і поцінок моїх пропоз,— встряв нетерпеливо Богдан.— По-перше, омовлюсь, що я проти виборів гетьмана отут і тепер уже, при живому гетьманові, потвердженому королем, порушується основа нашого змагу за оті королівські привілеї і права, а ще, що вибори гетьмана на Січі будуть вважатися як січові, а не посполу всього,— заперечив Хміль думку Конограя.— Дякую братам Левкам і одному, і другому, але це була б чвара і міжусобиця між нашим людом, чому приклад уже мали-сьмо не один, а тому захід цей неприйнятний. То що ж все-таки скажеш напослідок і ти, пане кошовий? — звернувся після хвилинної мовчанки Хміль.

— Не маю підстав перечити, але деталі подальшого, вважаю, мусять бути докладно обмірковані,— споважнів зовсім Сірко.— Як і коли ви вважаєте, пане Богдане, ми мусимо відкритися про все кошовому козацтву і решті старшин, відсутніх отут?

Говорив і переконував усіх Хміль, радили різне обидва радці, писар, суддя, бунчужний, а Сірко знову і знову доскіпувався до найдрібнішого, зважував чи додавав своє, переконував і переконувався сам, обгрунтовував і слухав обгрунтування інших, і ота поведінка свіжообраного кошового все більше і більше додавала впевненості, що в слушну годину обрала Січ його ватажком, що під надійним чільством опинився Кіш, і то не Кіш уже, а — цілих два, коли врахувати і всі острови навкруг Микитівської Січі.

— То що ж, товариство!..— по чималому роздумі і тиші за столом заговорив знову Богдан Хміль.— Будемо виконувати несхитно оту римську приповідку, що узгодили: «Гніт чужинців на всій нашій дідочній землі мусить бути докорінно знищений!..»

— Будемо! Будемо! Будемо! — тихо, як заговір, повторили всі свій рішенець.

— Я склав ось поклятьбу ще,— вийняв сотник якусь цидулу,— волів би, щоб те схвалили гідним для кожного старшини, козака і посполитого. Адже не лише старшини мусять присягатися перед своїми підпільниками, але й підлеглі мусять дбати і пильнувати за собою і старшинами про хосність людові і краєві із їхніх вчинків...

— Я думаю,— спинив Богдана Сірко рукою,— що коли це поклятьба, то, гадаю, добре було б послухати при святому отці і, може, дякові тутошньому...

— За здогад і кміт, щодо отця і дяка, найвища тобі дяка, брате,— розчулено положив руку Богдан на плече кошовому.— Накажи покликати їх сюди, як ласка твоя. Доречнішого чогось і придумати зась.

Гунашевський і дяк не забарилися переступити поріг канцелярії.

— Слава богу нашому і товариству чільному! — підніс, благословляючи, руку отець Михайло.— Не питущі ми, товариство,— брався він застерегти старшин, та не встиг договорити, угледівши коло столу Богдана.

— Чи тебе я, отче і друже, бачу коло оцих далеких пенатів? — пішов на нього здивований і обраділий Хміль.— Не дарма кажуть: гора з горою не сходиться, а чоловік...— поцілував він спершу отця, а потім і хреста в нього.— ...Вигнаний я із дідівського обійстя, яко ягнець із пастви, зірваний, яко лист із дерева, і є нині вітром носимий, ошарпаний,— надривно поскаржився Богдан, схилившись тому на плече.

— Все в божих руках, брате Зіновію,— розчулено притис Гунашевський Хмеля до грудей.— Та і не ти один, і не в пустелі ти, і не осиротілий аж зовсім! Скріпися думкою, брате, що на землі ще є і більше осиротілі, і з того напийся полегші!.. На покрайність ти ще маєш можність хоч Альманзором стати для покривдців, а інші й того не можуть... Може, в мою келію підемо? — відпустив він Богдана згодом, завваживши, що той силою волі узяв себе в руки.

— Ні, брате і отче!.. Не на учту покликали вас сюди, хоч і до тебе не відмовлюся і буду радий і колоса Вергілія, і мудреця Сократа, і чарівника Гомера послухати, але тепер — інша молитва в нас до тебе і пана дяка. Хочемо поклятьбу при вас прийняти і у звичай її для всього поспільства і козацького,