Засвіти - Андрій Хімко

— Амінь, брате! — підняв першим келиха, сяючи очима, Кривоніс.— Але...— скривився він від випитої щойно міцної медівки,— скажи, чим маєш потрактуватися зі мною, як щойно обіцяв? — стукав він порожнім келихом по столу.— Скажи!..

— Маю, друже!..— обвів усіх довгим поглядом Богдан.— Коли дозволиш, отамане, то вже й почнемо нашу раду оце,— звернувся він до Сірка як кошового тут.

— Ми, гадаю, будемо не проти? — обвів присутніх, споважнівши, Сірко.— І становище Січі, маю на увазі і вправність, і озброєність козацтва, і становище волості, і поведенція шляхти та оляшців кажуть: пора.

— Поцінюю за обачність,— ледве стримував себе Хміль,— але, прецінь, раджу тобі забути слово «оляшці», бо добру половину з них ти завтра побачиш під січовими хоругвами, коли не вживатимеш отого дражливого слова. А по-друге, я ще нині, коли допоможеш, розішлю універсали із закликом короля до вигнання панів і орендарів із наших земель — і литвинів, і ляхів, які б вони не були, найшлі чи наставлені,— тикав він гарячково в стіл пальцем.— А ошкіриться лях, то посіє ще більше горя, люд наш негайно подесятерить оті твої три з гаком тисячі, та де подесятерить?.. Посотить оте число!.. Чи правду я, Максиме, говорю?..— нахилився Хміль до Кривоноса.— А ти як скажеш, Савую?.. Ти, Лютаю?..

— Та правду, правду мовиш, але лише в тому разі, коли почують, що ти кличеш на всякого пана, а не лише на ляського,— зловтішно дивився Богданові у вічі Максим Кривоніс.

— А то ж як ще?.. Тільки так!..

— Як маму кохам, правда! — встряв і Бурчевський.— Наші хлопи такоже будуть стояти під вашими хоругвами!... Побий мене татарин, будуть!..

— То от, товариство моє!..— вище підніс голову Богдан.— По шляху сюди я завертав яко посланець гетьмана Барабаша, з оцією ось його пайцзою,— показав він за манишкою срібну бляшку,— на Хортицю і Чортомлик. Напував там коней, дякував шляхетно хорунжому за гостинність на Хортиці і подався до вас. Не забув я спитати у пана хорунжого і про Данила та Івана. Чи були там, чи виконують вказівку гетьмана. Тен пан потвердив, що вони вже мають бути з отими зведеннями, що він доручив їм зібрати. Отож,— припаливши люльку, продовжив він, попихкавши.— І Нечай, і Нестеренко, вважаю, вже нині мусять відбути туди, щоб опинитися під Хортицею вночі. Про Чортомлик — не говорю. Там абищиця реєстровців. А на Хортиці слід намагатися наговорити дискретно купу вовни, налягаючи на те, що козаків отут дійсно коло трьох сот, що вони добре озброєні, що чайки просмолені вже і що всі лише ждуть, щоб рушила крига на річищі, яким вони підуть на Стамбул...

«Так ось для чого тобі, пане Богдане, був аж так потрібний отой Стамбул»,— мелькнуло в свідомості Сірка це слово при згадці: «Умілець, ніде правди діти».

— Повторюю, на Стамбул і нікуди більше!.. На Стамбул по домові з донцями!.. Данило і Бут мусять попросити спочинку і собі, і коням, удати стомлених і злобивих на Січ, і дознатися, де і як лежить зброя, ядра, харч. Та найголовніше — дізнатися, скільки достеменно їх отам, щоб ні один не вислизнув із наших рук!.. Розумієш, Даниле?.. Ні один!..— затягнувся Богдан пригаслою люлькою.

— Я ж зі своїми суботівцями та чигиринцями чи й, може, з Кривоносом, або й ще з кимось, як благословите і ви, товариство, і ти, кошовий отамане,— обвів він присутніх чіпким поглядом,— мушу виїхати туди в небарі вже, але так, щоб опинитися під Хортицею також уночі. Поскаржуся, що мене січовики, а особливо ти, Сірку; бо знають, що ти тут за якогось старшого, ледве не побили, всяко глузували і ображали, що, до речі, і вам не зашкодить сказати,— подивився Богдан на Нечая і Нестеренка,— що вигнали, на ніч глядячи в плавні. Думаю, товариство, що на моє гасло, дане хорунжим, Бурський впустить нас на острів, а тоді ми нападемо зразу ж на них зсередини, а ті, кого ти благословиш чи охочекомонно, чи наказом, поможуть нам іззовні,— подивився він на Сірка,— і бог нам Всевишній поможе справитися з отим загоном і полком реєстровців на Хортиці, зробити цей перший крок до волі... Він нам потрібний, як повітря!..

— Досконально так! — тер в захопленні руки Савуй Бурчевський.— Віват, пану Богдану!..

— Хочеш знати, чому починаю з Хортиці? — подивився ще раз Хміль на Сірка.— Що буде в подальшому?..— роблено усміхнувся він...— Хортиця і Чортомлик — святині люду нашого і ніж у спині, поки вони не наші. А в подальшому,— затягнувся замріяно він,— будемо, коли згодиться козацтво, а воно не може не згодитися, домагатися від корони повернути нам наші привілеї, що їх підступно забрали магнати і шляхта. Акцентую, любе товариство, домагатися цього, доки не лишиться з ляхами жодного, як ти, Сірку, кажеш, оляшка, поки і гоноровий лях,— приспинився він,— а в мене вже є домови з деякими, стане під наші хоругви, а не то що отой загнаний і канчуками змордований хлоп. Ось і привілеї короля нашого,— витяг він аркуша паперу, складеного вчетверо, і подав спершу Лютаєві, а той, перечитавши аж двічі, зробив великі очі і передав іншим.— Ховав пан гетьман Іван у гетьманшиних сукнях від поспільства,— додав недбало, слідкуючи за враженням, що робили читання на присутніх — Довелося викрасти моєму козакові, щоб світ побачили вони серед тих, кого стосуються. То що скажете на все, товариство Низове запорозьке? — зітхнув він втомливо.— Хотів би чути тебе, отамане!..— повернув голову до кошового.— Тебе, Федоре,— подивився змовницьки на Лютая.

— Мене? — потяг Сірко повітря в себе.— Мушу сказати, що я особисто цілком одобрюю всі ваші пропози і приєднуюся до них, але як чільник тепер на Січі хотів би і сам поміркувати, і старшин ось послухати, і з козацтвом якось потрактувати, аби уяснили всі будучину,— розважливо