Антологія української готичної прози. Том 2 - Колектив авторів
В тому часі переїхав до Козлятина на парохію новий дяк, «Госми», як його всі прозивали. Це був маленький сухенький дідок з рідкою борідкою і великим червоним носом, на котрому сиділа ґуля завбільшки горіха. Дяк був вдовець і мав двох синів: старшого Данила – п’яницю та розбишаку, і меншого Дмитра – спокійного, чемного і гарного хлопця.
З Галиною Дмитро познайомився у Власовому млині, куди часто приносив жито молоти. Дяк своїх коней не мав, бо майже всі гроші пускав на чарчину та чортове зілля (тютюн), і бідний Дмитро мусів носити жито в таку далечінь на своїх плечах.
Молоді заприязнилися. Тепла приязнь згодом непомітно перейшла в палке кохання.
Дмитро подобався старому Власові. Не раз старий мріяв про подібного зятя, тому й ставився до нього дуже добре, і завжди старався змолоти йому жито в першу чергу, з чого, очевидно, Дмитро не дуже був вдоволений, бо це тільки скорочувало йому час перебування в млині поблизу Галини. До речі, Галина часто допомагала батькові в млині, особливо коли приходив Дмитро, хоч Влас її до цього й не змушував.
Хоч Влас і був прихильний до Дмитра і, може, навіть потайки мріяв мати його за зятя, та, одначе, ніяк не міг змінити свого ставлення до дяка: він його не любив за пристрасть до горілки, як, зрештою, не любили дяка й Козлятинці, але це вже з другої причини: за його службу в церкві.
Діло було таке. Коли дяк читав на вечірні «Часи», треба було перед «Іже на всякоє врем’я» виголосити «Господи помилуй» сорок разів. Дяк виголошував нечітко і «Господи помилуй» у нього звучало як «Госми». Його навіть за це прозвали «Носатий Госми». Виголошення сорока «Госми» відбувалося завжди врочисто. Коли наближався цей момент, дяк витягав з шафи чотири книги і клав їх на аналої. Тоді вже всі люди знали, що зараз почнеться сорок «Госми» і тому готувалися рахувати ці «Госми» разом з дяком. Потім дяк старанно відкашлював, витирав брудною хустиною свого червоного носа з ґулею і виставляв вперед свої кістляві руки. Наступала врочиста хвилина. В церкві була така тиша, що можна було муху почути. Навіть діти причаювалися, бо знали, що за найменше виявлення себе в цей момент словом чи ділом діставали в нагороду доброго ляпаса по певній частині тіла. Дяк, заломлюючи по черзі кожний палець на обох руках, починав виголошувати «Госми». Відчисливши десять, дяк ховав одну книгу до шафи і починав рахувати другий десяток. В цей час ціла церква, як загіпнотизована, маневрувала руками. Пальці ходуном ходили; то заломлювалися, то випростовувались, а сотні губ шепотіли рахунок. Вся процедура в дивнім напруженні відбувалася до часу, поки четверта книга не зникала з аналою до шафи. Найголовнішою атракцією був четвертий десяток. Завше в цім місці мусів «нечистий» поплутати. За пристрасть дяка до горілки, як мене завіряла Онищиха. Річ у тому, що завжди в середині четвертого десятку дяк закашлювався, витирав носа брудною хустиною і… губив рахунок: останній десяток закінчувався переважно числом дев’ять. Воно б ще нічого, коли б люди в той час не загадували. А то, бувало, загадає котрась бабуня: нарахує дяк сорок «Госми» – корова приведе телицю, нарахує тридцять дев’ять – буде бичок. Або вагітна ворожить: чи сина Бог дасть, чи доньку? Загадували і на врожай, і на мед, і на невістку, і на зятя, і на всякі інші потреби. А дівчата – то все на суджених.
Часом дяк до того закашляється, що нарахує лише тридцять вісім – це вже всіх збивало з пантелику. А, не дай Боже, нарахує сорок один – це вже віщувало нещастя, бо люди міркували так: не дорахував у голос, то міг дорахувати в думці, але нарахувати більше, ніж стоїть у книзі – це вже переступлення закону.
Був такий випадок. Одна баба загадала на теличку. Дяк нарахував сорок один «Госми». І – уявіть собі – корова скинула неживе теля! Не стерпіла баба і при першій нагоді добре огріла дяка коромислом по плечах та все приказувала: «А не рахуй, вражий сину, більше, ніж у книзі написано», і вже на відхідне додала: «На другий раз то я тобі ще твою чортову ґулю з носа здеру».
Дяк врешті зрозумів, у чому справа, і старався рахувати докладно, але це не завжди йому щастило – усе діло псував кашель. От через це й не любили Козлятинці свого дяка.
III
Жадне кохання не вкриється від людського ока. Не вкрилося й Галинине від батька. Почав старий Влас слідкувати. Переконавшись, що це діло є дійсно правда, Влас просто запитав Галину. Та, засоромившись, підтвердила. Влас дав свою згоду. Галина тоді сміло довершила справу сама, бо Дмитро був трохи «млямля» і не мав такої відваги.
Здавалося, що все йшло гаразд. Влас лікував, слава росла, завіз до млина збільшувався, а Галина з Дмитром розкошувалися в коханні. Галина призбирала чимало грошей і почала потрохи справляти собі виправу, в чім старанно допомагала їй мамка.
Настала чорна година. Прийшов час на Дмитра йти до війська, «в москалі», як тоді казали. Влас з дяком заметушилися. Дяк хвалився, що має в місті знайомства і що все буде гаразд. Влас зі свого боку заручився поміччю того дідича, якого вибавив від щурів. Але ніщо не помогло. Дмитра взяли. Попрощав бідолашний свою кохану та й подався в глибоку чужу «Расєю» на цілих три роки.
Настали для Галини сірі будні. Влас увесь час розраджував її, як тільки вмів. «Три роки – це не вічність, і пройдуть як сон», потішав він. Через рік несподівано приїхав Дмитро на двотижневу відпустку. Галина неначе на світ народилася, але разом з цим зміна туги на радість і після того почуття нової розлуки – це все так подіяло на ніжну психіку недосвідченої ще Галини, що її запаморочило: втратила рівновагу духову і перестала володіти собою.
Немає початку, який би не мав кінця. Скінчилася відпустка, і чар кохання розвіявся, як дим.
Пройшло щось зо чотири місяці від останнього від’їзду Дмитра, Галина все більше впадала в задуму. Від веселощів та
