Білі зуби - Зеді Сміт
— А що саме ти хочеш знати?
Він очевидно дратувався. Сьогодні всі трохи дратувалися. В першій половині дня всі пересварилися. Ніна заявила, що вони повинні піти і подивитися на цю мишу, подивитися, що там робить Айрі і що там робить Маджід, врешті-решт вони мають підтримувати свою родину, що б вони про ту мишу собі не думали, стільки праці вкладено, і молодь потребує моральної підтримки від батьків, і вона піде туди, навіть якщо вони не підуть, і це буде просто жалюгідно, якщо родина відвернеться від свого великого дня… ну, і так далі. А потім всіх зашкалило. Айрі розплакалася («А з Айрі що не так? Вона весь час плакала цими днями»), Клара звинуватила Ніну в емоційному шантажі, Алсана сказала, що вона піде, якщо Самад піде, а Самад сказав, що він святкував Новий рік в «О’Коннелі» вісімнадцять років і цей рік не стане винятком. Арчі, у свою чергу, сказав, що хай його відтрахають, якщо він терпітиме все це цілий вечір — він краще посидить собі десь на самотині. Усі вони витріщились на нього, щойно він це сказав. Вони ж не знали, що він просто користав із віщої поради, яку отримав у листі напередодні:
28 грудня 1992
Мій любий Арчібальде,
Про цю пору року кажуть «спокійна»… Кажуть, але у своєму вікні я бачу тільки безлад. Просто зараз шість котів, жадібні до території, гризуться за мій садок. Вони не задовольнилися тим, що восени розмітили всю територію сечею — о ні! — зима розпалила в них велику рішучість… і тепер до справи пішли кігті, і в повітрі літає пух… коти так репетують, що я не можу спати ночами! І я весь час думаю, що мій власний кіт, Габріель, правильно зробив, обравши собі місце згори на сараї та відмовившись від своїх територіальних амбіцій в обмін на спокійне життя.
Але зрештою Алсана поклала край цим розмовам. Арчі та всі інші підуть — хочуть вони цього чи ні. І вони не хотіли. Тож зараз вони займали півавтобуса, щоб розсістися чимдалі одне від одного: Клара — за Алсаною, яка сиділа за Арчі, котрий сидів за Самадом, що сидів через прохід від Ніни. Айрі сиділа біля Арчі, але тільки тому, що більше не було вільних місць.
— Я просто намагався сказати… знаєш, — почав Арчі, пробуючи розбити лід мовчанки, відколи вони виїхали з Віллесдена, — це цікаво, скільки інформації вони тепер напихають в автобусний квиток. Порівняно із тим, як було колись. Я от подумав — а нащо? Це досить цікаво.
— Скажу тобі чесно, Арчібальде, — скривився Самад. — Мені це нітрохи не цікаво. Мені це смертельно нудно.
— А, так, — погодився Арчі. — Ти маєш рацію. — Автобус повернув так різко, що, здавалось, найменший рух перекине його. — Мммм…. то ти не знаєш нащо…
— Ні, Джонсе. У мене не було близьких друзів в автопарках, тим паче таких, що посвячені в таємницю історичних рішень, які щодня приймаються в Лондон Транспорт. Але якщо вже хочеш знати моє скромне припущення, то я собі уявляю, що це частина велетенського урядового процесу з відстежування кожного руху такого собі Арчібальда Джонса, щоб знати, де він є і що він робить щодня і щомиті…
— Господи Ісусе, — злісно врубала Ніна. — Та чо ти вічно так кусаєшся?
— Перепрошую. Я не знав, що говорю ще й з тобою, Ніно.
— Він просто спитався тебе, а ти роздмухав з цього ціле лайно. Слухай, ти його дрючиш уже півстоліття. Невже не досить? Чого б тобі не лишити його в спокої?
— Ніно Бегам, я тобі присягаюся, якщо ти мені видаси бодай ще одну інструкцію сьогодні, я особисто відірву твій язик при самому корені і буду носити його замість метелика.
— Та розслабся ти, Семе, — сказав Арчі, почуваючись незручно від того, що через нього здійнялась така буча. — Я просто…
— Ти, ану не залякуй мені племінницю, — проспівала Алсана з іншого кута автобуса. — Ти б їй язик вирвав тільки за те, що зараз тобі хочеться їсти свої боби з картоплею («Ах!» — подумав Арчі з тугою). Боби з картоплею! — замість того, щоб піти подивитись на власного сина, який уже чогось досягнув і…
— Щось я не пам’ятаю, щоб ти так уже тішилась із його досягнень, — вставила своїх п’ять копійок Клара. — Знаєш, ти дуже вигідно влаштувалась, Алсі, забуваєш те, що трапилося дві хвилини тому.
— І це — від жінки, яка живе з Арчібальдом Джонсом! — вдавився Самад. — Дозволю собі вам нагадати, що люди, які живуть у скляних будинках…
— Ні, Самаде, — запротестувала Клара. — Навіть не починай їхати на мене. Це ти був найбільше проти цього всього, але ти ж ніколи не буваєш твердим до кінця у своїх рішеннях, хіба не правда? Вічно ти зі своїм Панде. Принаймні Арчі… — Клара запнулась, не звикла
