Білі зуби - Зеді Сміт

— Це було складне рішення.

Мікі склав на грудях руки і прокашлявся:

— Та не таке вже складне, дружбан. Ти робиш або правильно, або неправильно. І коли ти це раптом зрозумієш, то життя стає нахрін набагато легшим. Послухай мене — побачиш.

Арчі послухав Мікі із вдячністю, додавши його слова до скарбнички перлів, що йому дарувало це століття: Ти робиш або правильно, або неправильно. Золота доба талонів минула. Щиріше не скажеш. Герб чи п’ятак?

— …і ця робота — першопрохідна, вона варта суспільних грошей і суспільної уваги, і значення цієї роботи перекреслює — для раціональних людей — контраргументи. Що нам потрібно…

Що нам потрібно, думає Джошуа, — то це місця ближче до сцени. Довбаний план Кріспіна. Кріспін замовив місця якраз посередині, щоб БЖПТ могли злитися з натовпом і витягнути шоломи в останній момент, але це очевидно була тупа ідея, розрахована на прохід між двома половинками зали, а проходу якраз не було. Тепер вони мусили продиратися до бокових проходів, як терористи, які шукають свої місця в кінотеатрі і цим сповільнюють усю справу, тоді як швидкість і шок — це саме те, що потрібно. Яке видовище. Цілий план просто опускає Джоша. Такий продуманий і абсурдний, весь задуманий для слави Кріспіна. Кріспіну дісталося вискочити покричати, Кріспін махатиме зброєю, Кріспін втне такі собі ефектні драматичні штучки а-ля Джек Ніколсон. ФАНТАСТИКА. Все, що має сказати Джош: Тату, будь ласка. Віддай їм те, що вони хочуть, хоч, він собі думає, в нього буде нагода поімпровізувати: Тату, будь ласка, я такий нахрін молодий. Я хочу жити. Віддай їм те, що вони хочуть, заради Христа. Це ж просто миша… Я твій син, а потім, можливо, втратити свідомість на фальшивий постріл із пістолета, якщо батько вагатиметься. Весь план настільки тримається на сирі, що сир мусить бути принаймні правдивим французьким камамбером. План спрацює (сказав Кріспін), такі штуки завжди спрацьовують. Але, провівши стільки часу в царстві тварин, Кріспін став схожим на Мауглі: він не розумів людських мотивацій. І він знав про психологію борсуків більше, ніж про можливий хід думок Чалфена. Тож дивлячись на Маркуса там, угорі, з його чудовою мишею, як той святкує велике досягнення свого життя, а можливо, навіть всього покоління, Джошуа не міг позбутися думки, що, можливо, він і БЖПТ припустилися радикальної помилки. Що вони все переплутали. Що вони недооцінили силу чалфенізму і його визначний внесок у Раціональне. Бо дуже навіть можливо, що його батько так просто і бездумно не кине, як простолюд, свою справу, щоб урятувати людину, яку любить. Дуже навіть можливо, що любов там вирішувати не буде. І сама ця думка змушувала Джошуа посміхнутися.

— …і я хочу подякувати вам усім, особливо моїй сім’ї та друзям, які пожертвували Новорічним вечором… хочу подякувати вам усім за те, що ви тут, коли ми представляємо те, що, я думаю — ви всі погодитесь, є дивовижним проектом, не тільки для мене та інших науковців, а й значно ширше…

Маркус почав, і Міллат зауважив, як брати ХВІ переглянулись. Вони вступають через десять хвилин. Від сили п’ятнадцять. Вони орієнтуються по Абдулу-Коліну. Йдуть за інструкціями. Міллат, натомість, не йде за інструкціями, принаймні не за тими, які передаються з уст в уста чи пишуться на папері. Його імператив записаний у генах, і холодна сталь у його кишені — це відповідь на виклик, кинутий давно. Він має Панде в жилах. І в його крові вирує повстання.

Щодо втілення в життя, то тут не так уже й складно: два телефонних дзвінки старим знайомим зі зграї, мовчазна угода, трохи грошей ХВІ, поїздка в Брікстон і гей от він, у його руці, важчий, ніж він сподівався, але, незважаючи на це, дуже навіть нічо. Він майже впізнав його. Ефект нагадав йому вибух маленької бомби в автомобілі, який він бачив багато років тому, в ірландському кварталі Кілбурна. Йому було тільки дев’ять, і він ішов із Самадом. Але там, де Самад був вражений, по-справжньому вражений, Міллат навіть оком не змигнув. Для Міллата це було таке знайоме. Його таким не здивуєш. Бо немає страшних речей, так само як немає речей священних. Усе це буденно. Усе це показують по телевізору: постійна тема, яку пишуть, випускають і режисують інші люди.

Звісно, зараз, коли він тут, коли він обкурений і переляканий, і все не здається таким уже й безхмарним, і права кишеня його курточки виглядає так, ніби хтось поклав туди мультяшне ковадло, — тепер він зрозумів величезну різницю між телевізором і життям, і це його просто вбивало: наслідки. Але навіть думаючи так, він звертається до фільмів у пошуках підказки (бо він не такий, як Самад чи Мангал Панде; він не був на війні і не мав жодних аналогій і подробиць), і йому доводилося згадувати Пачіно в першому «Хрещеному батькові», який застряг у туалеті ресторану (як Панде застряг у бараці), і на мить уявив собі, що означає вискочити з чоловічого туалету і розмазати двох пацанів за картатим столиком. І Міллат пам’ятає. Він пам’ятає, як перекручував цей епізод на початок і дивився у сповільненому режимі незліченну кількість разів за ці роки. І він пам’ятає, що, скільки б не сповільнювати секунду роздумів Пачіно, скільки б не перегравати момент сумніву, який з’являється на його обличчі, Пачіно ніколи не зробить нічого іншого — тільки те, що збирався зробити.

— …І якщо врахувати значення цієї технології для людини… яка, я вірю, стане в один ряд з іншими відкриттями цього століття в галузі фізики: відносністю, квантовою механікою… якщо врахувати той вибір, який вона нам дасть… не вибір між синіми і карими очима, але вибір між очима сліпими і зрячими…

Та Айрі тепер розуміє, що є речі, щоб побачити які — недостатньо просто зрячих людських очей, і навіть чудодійна лінза, бінокль або телескоп тут не допоможуть. Вона знає, вона перевірила. Вона дивилася то на одного, то на іншого, на одного і знову на іншого