Трістрам Шенді - Лоренс Стерн
– Я знаю, мені скажуть, – вів далі батько (удаючись до риторичної фігури, званої пролепсисом [416]) – що сама по собі, взята в простому вигляді, вона – подібно до голоду, спраги або сну – не буває ні хорошою, ні поганою – ні ганебною, ні якою-небудь іншою. – Чому ж тоді делікатність Діогена і Платона так повставала проти неї? і чому, маючи намір вродити людину і дати їй життя, ми задуваємо свічку? чим, нарешті, пояснити, що все, до неї причетне – що входить у неї – приготування до неї – її знаряддя, все, що так чи інакше їй служить, неможливо передати чистому розуму ніякою мовою, ні прямо, ні алегорично?
– Акт убивства і винищення людини, – вів далі батько, підвищуючи голос – і звертаючись до дядька Тобі, – ви знаєте, всіма прославляється – і зброя, якою ми його здійснюємо, оточена пошаною. – Ми гордо носимо її на плечі. – Ми величаємося, начепивши її собі на бік. – Ми її позолочуємо. – Ми її обробляємо різьбленням. – Ми її вкриваємо інкрустацією. – Ми її викладаємо коштовним камінням. – Більш того, навіть якщо це паскудниця гармата, і у тієї ми відливаємо на казенній частині яку-небудь прикрасу.
– Дядько Тобі відклав свою люльку, щоб подбати про милостивіший епітет, – а Йорик підвівся, щоб розбити цю гіпотезу —
– як раптом у кімнату ввірвався Обадія зі скаргою, яка вимагала негайного вислуховування.
Справа була така:
Мій батько, за встановленим здавна в нашому маєтку звичаєм і як власник великої десятини зобов’язаний був тримати бика для обслуговування парафії, і Обадія одного разу минулого літа приводив до нього свою корову – кажу: одного разу – тому що так розсудила доля, щоб це сталося того самого дня, коли він одружився з покоївкою мого батька, – таким чином, одна з цих подій була відправною точкою для числення іншого. Тому, коли дружина Обадії народила, – Обадія подякував Богу. —
– Тепер, – сказав Обадія, – у мене буде теля. – І Обадія щодня ходив навідувати свою корову.
Вона розтелиться в понеділок – у вівторок – або в середу найпізніше. —
Корова не розтелилася – ні – вона розтелиться тільки наступного тижня – корова страшенно забарилася – і нарешті, після шести тижнів, підозри Обадії (як батька родини) впали на бика.
Парафія наша була дуже велика і, по правді кажучи, далеко не до снаги бикові мого батька, він, одначе, так чи інакше вплутався в цю справу – і заступав свою посаду з великою гідністю, так що батько був про нього високої думки.
– Майже всі односельці, з дозволу вашої милості, – мовив Обадія, – покладають провину на бика. —
– А хіба корова не може бути безплідною? – заперечив батько, звертаючись до лікаря Слопа.
– Цього ніколи не буває, – сказав лікар Слоп, – зате дружина цієї людини могла розродитися передчасно, річ звичайнісінька. – Послухай, добрий чоловіче, чи є на голові твоєї дитини волосся? – запитав лікар Слоп. —
– Стільки ж, скільки і в мене, – сказав Обадія. – Обадія три тижні не голився. – Ф’ю – у – у – вибухнув батько перед початком своєї репліки окличним свистом, – отже, братику Тобі, бідолашний мій бик, цей кращий бик, який будь-коли мочився і в чистіші часи підійшов би для самої Європи,[417] – коли б у нього було на дві ноги менше, міг бути притягнутий у Колегію докторів[418] і позбутися свого доброго імені – а для громадського бика, братику Тобі, це однаково що позбутися життю. —
– Господи! – вигукнула мати, – що це за історію вони розповідають? —
Про БІЛОГО БИЧКА, – сказав Йорик, – і одну з кращих із тих, які мені доводилося чути.
Неординарний сентименталізм Лоренса Стерна
Лоренс Стерн входить до четвірки великих романістів Англії середини ХVІІІ ст., «великого квартету», як їх нерідко називали критики і в який також входили Семюел Річардсон, Генрі Філдинг і Тобайас Смоллет. Зазвичай до них приєднують також Олівера Голдсміта, автора роману «Векфілдський священик». Кожний із названих письменників був унікальною творчою особистістю, яка зробила свій внесок у розвиток цього жанру. У їхній творчості англійський роман остаточно набув рис національної своєрідності, визначився як провідний жанр літератури нового часу – й водночас оприявнив великий потенціал жанрових трансформацій. Саме з їх іменами пов’язаний його злет у середині ХVІІІ ст., проте у нас вони мало відомі, і для широкого загалу класичний англійський роман представлений насамперед іменами Діккенса, Теккерея і сестер Бронте, – тими, хто продовжував і розвивав велику традицію, започатковану романістами ХVІІІ ст., хто підніс цей жанр на нові висоти у середині наступного, ХІХ століття.
Літературна доля кожного із «великої четвірки» складалася по-різному. Річардсон, автор епістолярних романів, був надзвичайно популярний у ХVІІІ ст. й значною мірою сприяв становленню цього жанру за межами Англії; нині його великі сентименталістські твори, сповнені моралізаторства, майже не читають, хоча ім’я Ловеласа, героя «Клариси», міцно увійшло і до нашого лексикону. Романи Філдинга і Смоллета мали особливо великий вплив на англійський роман середини ХІХ ст., періоду другого його піднесення. Саме у них склалася у загальних рисах характерна жанрова модель, яка буде розвинена у творчості Діккенса, Теккерея і багатьох інших романістів вікторіанської Англії. Окрім того окремі риси творчості Смоллета дали йому право називатися попередником «готичного роману», який склався наприкінці ХVІІІ ст. і не втрачає популярності досі. Та «найсучаснішим» судилося стати Стернові: вже з початку ХХ ст. про нього заговорили як про попередника модерністського письма, знаходячи багато спільного з ним у Пруста, Джойса, Вірджинії Вулф, – у тому числі психологічний імпресіонізм, техніку «потоку свідомості», релятивність тощо. Та особливо посилився інтерес до Стерна в другій половині ХХ ст., у добу постмодернізму, були навіть спроби представити його як «першого постмодерніста», що є, звісно, перебільшенням. Не слід надміру «осучаснювати» Стерна – він був письменником свого часу, але його «рідне» ХVІІІ століття тим-то й цікаве, що у ньому формувалися нові ментальні та художні явища, більшість з яких знаходила подальший розвиток у наступні часи.
XVІІІ століття – важливий і по-своєму неповторний етап європейської літератури, до певної міри переломний. Продовжують своє існування художні системи, характерні для раннього нового часу, зокрема класицистичні течії. Водночас відбувається перехід до нових художніх систем, що набудуть розвитку у наступні літературні епохи. Чи
