Трістрам Шенді - Лоренс Стерн

в Намюр, аби дістатися паху дядька Тобі, й запросила його атакувати вершину передового контрескарпа й узяти за підтримки голландців, зі шпагою в руці, контргарду Святого Роха – а потім, торкаючись його слуху найніжнішими тонами свого голосу, вивела його, скривавленого, за руку із траншеї, втираючи сльози на своїх очах, коли його відносили в палату, – Небо! Земля! Води! – все у нім стрепенулось – усі природні джерела вийшли з берегів – ангел милосердя сидів біля дядька Тобі на канапі – серце його запалало – і коли б у нього було навіть тисяча сердець, він їх склав би біля ніг місіс Водмен.

– Де ж, дорогий мій, – мовила місіс Водмен досить наполегливим тоном, – дістали ви цей прикрий удар? – Ставлячи своє питання, місіс Водмен кинула побіжний погляд на пояс біля червоних плисових штанів дядька Тобі, природно чекаючи, що той найлаконічнішим чином дасть відповідь їй, ткнувши вказівним пальцем в це саме місце. – Сталося інакше – бо дядько Тобі, поранений перед воротами Святого Миколая в одному з траверсів траншеї, проти вихідного кута бастіону Святого Роха, міг повсякчас увіткнути шпильку в те саме місце, де він стояв, коли його уразило каменем. Це міркування миттєво уразило сенсорій дядька Тобі – і в пам’яті у нього спливла велика карта міста і фортеці Намюра з околицями, яку він купив і за допомогою капрала наклеїв на дошку під час своєї тривалої хвороби, – тепер вона лежала на горищі разом із іншим військовим мотлохом, чому капрал і був відправлений за нею на горище.

Відмірявши ножицями місіс Водмен тридцять сажнів од вхідного кута перед воротами Святого Миколая, дядько Тобі з такою дівочою соромливістю поставив палець удови на фатальне місце, що богиня Благопристойності, якщо вона була там особисто – а якщо ні, так її тінь, – похитала головою і, погрозивши пальцем перед очима місіс Водмен, – заборонила їй виводити дядька Тобі з омани.

Нещасна місіс Водмен! —

– Бо єдино тільки співчутливим зверненням до тебе можна тепло закінчити цей розділ. – Одначе серце говорить мені, що в таку критичну хвилину звернення є лише замаскованою образою, і скоріше, ніж нанести її засмученій жінці, – я готовий відправити ввесь цей розділ до дідька, з тією умовою, одначе, щоб який-небудь пропащий критик на утриманні потурбувався узяти її з собою.

Розділ XXVІІ

Карта дядька Тобі принесено на кухню.

Розділ XXVІІІ

– Ось тут Маас – а це Самбра, – сказав капрал, показуючи злегка витягнутою правою рукою на карту, а ліву поклавши на плече місіс Бригітти – але не на те, яке було ближче до нього, – а це, – сказав він, – місто Намюр – а це фортеця – онде були французи – а тут його милість зі мною – а ось у цій проклятій траншеї, місіс Бригітто, – мовив капрал, беручи її за руку, – дістав він рану, яка так страшенно знівечила його ось тут. – вимовляючи це слово, капрал легенько притиснув руку Бригітти тильним боком до того місця, з приводу якого він журився, – і відпустив її.

– Ми думали, містере Тріме, що це ближче до середини, – сказала місіс Бригітта. —

– Це б нас украй погубило, – сказав капрал.

– І бідолашна пані моя теж була б засмучена, – сказала Бригітта.

На це зауваження капрал відповів тільки тим, що поцілував місіс Бригітту.

– Годі – годі, – сказала Бригітта – тримаючи долоню своєї лівої руки паралельно площині горизонту й ковзаючи над нею пальцями другої руки на такій близькій відстані, що цей рух був би нездійсненним, коли б там була щонайменша бородавка або пухлина. – Все це брехня від початку до кінця, – вигукнув капрал, перш ніж вона встигла докінчити почату фразу. —

– Я чула від вірних людей, – сказала Бригітта, – що це правда.

– Присягаюся честю, – сказав капрал, кладучи руку на серце й почервонівши від благородного обурення, – історія ця, місіс Бригітто, страшенна брехня. – Припустимо, – сказала Бригітта, перебиваючи його, – ні мені, ні пані моїй немає абсолютно ніякого діла, чи так це, чи не так, – а тільки коли одружуєшся, так бажано все ж мати таку річ при собі. —

Було дещо необачно з боку місіс Бригітти почати атаку, пустивши в хід руки; бо капрал негайно ж * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * *

Розділ XXІX

Це було схоже на швидкоплинну боротьбу у вологих повіках квітневого ранку: «Розсміється Бригітта чи розплачеться»?

Вона схопила качалку – було десять шансів проти одного, що вона розсміється, – вона поклала качалку – і заплакала. Коли б виявилася хоч одна її сльоза з присмаком гіркоти, серце капрала було б глибоко засмучене тим, що він вдався до такого аргументу, але капрал знав прекрасну стать краще, ніж дядько Тобі, – у нього була перевага, принаймні, великої кварти проти терції [415] – і тому він підступив до місіс Бригітти ось яким чином.

– Я знаю, місіс Бригітто, – сказав капрал, дуже шанобливо її поцілувавши, – що ти дівчина за природою добра та скромна і в той же час настільки великодушна, що коли я вірно суджу про тебе, ти і комаху б не образила, а тим більше не побажала б образити честь такої благородної та достойної людини, як мій пан, навіть за графську гідність. – Але тебе намовили, ти піддалась обману, мила Бригітто, як це часто буває з жінками, щоб принести задоволення швидше іншим, аніж самій собі. —

Від збуджених капралом відчуттів із очей Бригітти хлинули сльози.

– Скажи мені – скажи, моя мила Бригітто, – вів далі капрал, узявши її за руку, що мляво висіла у неї на боці (і повторно поцілувавши її), – чиї підозри збили тебе з пантелику?

Бригітта хлипнула разів два – потім розплющила очі – (капрал утер їх кінчиком її фартуха) – а потім відкрила своє серце і розповіла йому все.

Розділ XXX

Дядько Тобі й капрал протягом більшої частини кампанії вели свої операції нарізно і були абсолютно позбавлені всякої комунікації між собою, немов їх відділяли одного від одного Маас або Самбра.

Дядько Тобі, зі свого боку, приходив до вдови щовечора в червоному зі сріблом і в блакитному із золотом мундирах поперемінно та витримав у них безліч атак, не підозрюючи, що то були атаки, – таким чином, йому нічого було повідомити. —

Капрал, зі свого боку, узявши Бригітту, досяг значних успіхів – і, отже, міг