Сад Гетсиманський - Іван Павлович Багряний
Після такого от вступу тихий слідчий спитав Андрія, чи він знайомий з матеріалами «діла». От він опирається і все хоче вивернутись, а чи він знає матеріали «діла»? Може ж, він даремно так опирається. Може ж, то марно, безвиглядно. Може ж, то помилка, яку потім тяжко, взагалі неможливо буде направити? Ніколи вже не можна буде направити!
Андрій не знає жодних матеріалів «діла». Він це сказав байдужим голосом, дивлячись на грубу зелену течку, що лежала перед слідчим на столі. Та течка набрякла щось занадто вже за цей час і то без жодної участі з боку Андрія. Там немає жодного його слова, жодної коми.
Слідчий розкрив течку й задумливо її листав. Довго. Листав і мовчав. Часом безнадійно поводив бровою. Андрій дивився оддалік і теж мовчав. Відпочивав, сидячи. Хто проходив по цьому проклятому пеклу, той знає, яке то щастя для арештанта після оглушливого безглуздя й чортячої свистопляски, якої не витримують нерви, дістати раптом тихого, чемного й культурного слідчого, який не розмахує паліччям і кулаками, не громадить монбланища нестерпної лайки, не кричить сам і не змушує жертву кричати й скавуліти. Словом, мати слідчого з нормальним людським обличчям і поведінкою. Тоді змучений в’язень відпочиває душею й тілом…
Слідчий зітхнув:
— Присуньтесь поближче, — попросив він Андрія. Андрій взяв свій стілець і підійшов до столу, сів насупроти слідчого.
— Так… Ну ось, скажімо, ви ось це бачили?.. — запитав слідчий, тримаючи перед собою розкриту течку десь на перших сторінках і проводячи пальцем по чомусь написаному. По тих словах він підігнув нижню частину, аркуша (сантиметрів з п’ять, ніби чисту, лише з кількома штрихами), повернув течку до Андрія й, не випускаючи з руки, поклав перед ним…
Андрій впився очима в акуратно списаний аркуш. Він був списаний ліловим чорнилом, різними рядками, бездоганною російською мовою… На ньому було написано щось стилем рапорта…
«Н–СЬКОМУ РАЙОНОВОМУ ВІДДІЛОВІ УГБ–НКВД. НА РУКИ НАЧАЛЬНИКА Р.В.»
За тим ішло:
«Цим вважаю за свій обов’язок докласти органам Державної Безпеки, що цього числа 16 серпня 1937. року повернувся до міста Н., до своєї матері й родини нелегально відомий контрреволюційний діяч, колишній близький друг М. Хвильового, Гр. Косинки, Калініна й других контрреволюціонерів, Андрій Чумак, суджений колись і засланий, але не відбувший терміну. За всіма ознаками він утік з ДАЛЬЛАГУ, в якому перебував, вже давно, а приїхав інкогніто…»
Як не намагався Андрій втримати свої нерви, але втримати не міг, — все в голові пішло обертом. Серце закалатало, замутивши розум, оглушивши божевільним тиском крові вуха. Рядки стрибали перед очима, літери розбігалися. Даремно він намагався вчитуватися в дальший зміст — нічого з того не виходило. Якась страшна сила тягла його очі вниз, вниз, мізок палахкотів, теж зриваючись з лілових рядків… Андрій глянув униз:
Внизу був підпис— «Жгут».
«Жгут»! Хто такий «Жгут»? !
Очі знову метнулися вгору, вони стрибали по рядках хаотично, але розум, прип’ятий до підпису «Жгут», вже не сприймав змісту… Там рябіли якісь слова про контрреволюційну безперервну діяльність… Про військову підпільну організацію на Україні, якою Чумак Андрій керував з Сибіру… Стрибали якісь імена… Якісь «факти»… Щось про «авіаційні кола»…
Весь цей рапорт був коротенький, всього на одній сторінці, але який же він страшний, який стрясаючий!.. Далі Андрієві ніби хтось взявся здирати шкіру, підважувати черепну покришку — йому видався почерк знайомий!
Андрієві очі збігли знову на підпис. Він дивився на той підпис. Поторкав його пальцем. Тремтячий палець пройшовся по тому односкладовому слову, так, ніби пробував його стерти, стерти ману сперед очей… Раптом Андрій відігнув загнуту частину аркуша й глянув.
Там, в самім низу, написаний іншим чорнилом, стояв підпис… «Микола Чумак». Власноручний, такий знайомий підпис!
Слідчий розсердився й потяг до себе течку:
— Ах!.. Ну знаєте! Як ви так будете поводитись, то… . Андрій нічого не чув, йому потемнів увесь світ. Це був страшний удар! В самісіньке серце. Заплющивши очі й зціпивши зуби, він безпам’ятне перекинув голову через бильце, — з нього щось видиралося зі страшною, силою… Ось–ось мав буйно заридати або забитись в істериці… Але не заридав, лише тягуче, по–тваринячому мукнув… Слідчий дав йому води. Потім побризкав чоло.
— Ну–ну… Андрій Чумак! — промовив слідчий голосно, вольово: — Вам це не личить!.. Андрій прийшов до пам’яті.
— Дайте. Дайте мені… ще глянути… — попросив він тихо.
— Ні. Ви не вмієте поводитись… Та й ви вже все бачили й прочитали… Навіть те, чого вам не слід було бачити. — Потому слідчий зітхнув і сів за стіл. Порпався в паперах. Потім витяг якийсь аркушик і простяг його Андрієві. Андрій взяв…
— Це ваш лист? — спитав слідчий байдуже. — Це ви писали?…
Андрій дивився на лист. Ні. Це був лист від брата, лист від Миколи. Мовчав і дивився на списаний листочок… Це лист від Миколи… До матері… Писаний давно колись, з Далекого Сходу, з ОКДВА… Але навіщо йому слідчий його дав? Андрій ніяк не міг збагнути, для чого слідчий дав Миколиного листа?.. А–а… «щоб підкреслити тотожність почерку»… Гм… Він міг би цього й не робити… Ясно.
Андрій повернув листочок назад. Мовчки. Слідчий теж не домагався ніяких слів.
Потім слідчий показував ще свідчення того самого «Жгута», але вже друковані на машинці, кілька сторінок, піднісши до Андрія знову течку… Але Андрій не став їх читати. Він відсахнувся від тих ганебних шпаргалок, як від страшного позорища, і навіть заслонився ліктем. Аж слідчий здивувався. Ні, він не буде, не хоче цього читати! Він боявся за свій розум, для якого це буде занадто й він може урватися, як перетягнутий трос…
Нарешті слідчий показав бідолашному Андрієві ще кілька списаних сторінок, розкривши течку десь посередині… Це добре відзначила Андрієва свідомість, — течка розкрита посередині… До цих сторінок Андрій приник очима… Це були ті самі сторінки, що вже він колись бачив… Тоді в трійнику. Вгорі на першій сторінці стояло написане одним почерком.
«В справі громадянина Андрія Чумака».
Потім іншим почерком, зовсім незнайомим, заголовок:
«Мої добровільні свідчення», а за цим ішло списаних тим самим незнайомим почерком кілька сторінок. А в кінці стояв підпис — підпис знайомий, дуже знайомим почерком:
«Катерина Бойко».
Це був власноручний підпис Катрі. Власноручний, лише
