Сад Гетсиманський - Іван Павлович Багряний
Гордий нукає й знічев’я копається в купі книг. Він їх листає глибокодумно й кидає геть. І нукає.
Ось він знаходить якусь книжку, розгортає її й довго читає щось… І раптом вибухає саркастично й воднораз тріумфуюче:
— Ах ти ж гад!.. Ага! Ти прикидаєшся ягням!.. А оце що?!! Га?!!
Гордий потрясав якоюсь книжкою… В брунатній обкладинці… На тій обкладинці жирними чорними літерами написано:
«Поет — анархіст, Уолт Уїтмен!»
Андрієві щось пробігає по серцю. А Гордий уїдливо карбує, читає напис на титульній сторінці:
— «Любому й дорогому другові Андрієві Чумакові — Нур форвердс!» Ич ти!
Так, Андрій згадав, що там було дійсно написана девіз — «Нур форвердс!!», а подарувала цю книжку й написала «любому й дорогому другові» товаришка студентських років, Людмила У., безумно закохана в анархізм, в його давнього апостола Малатесту та й його недавнього маршала легендарного Нестора Махна, зараховуючи до анархізму все, що було й є революційного, наснаженого і зненавистю до ВКП(б) і до всякого деспотизму. А так як девіз «Нур форвердс!» все–таки досить прозорий і небезпечний, то замість підпису там передбачливо поставлено якусь карлючку, що мала правити за ініціал «У». Дівоча конспірація.
— Що це таке «Нур форвердс?»
— Вперед!
— А–а… Ну от бач! Я так і знав… Ага! Хто це такий? — потрясав Гордий книжкою з таким скандальним написом «Поет–анархіст». Напис на титулі він прийняв так, як і написи на всіх інших книжках, дарованих авторами, як власноручний напис самого того анархіста. — Хто це такий?..
Андрієві раптом перебігає химерна й зухвала думка. Думка в етилі шибеничного одчайдушного гумору. І, не здаючи собі як слід ще справи, що з того вийде, Андрій звісив покаянно голову й зітхнув:
— Анархіст. Великий анархіст.
— Знаю!.. Де він є?
— Хтозна.
— Відкіля його знаєш?
— Знайомий…
— А–а, давно?
— З двадцять шостого року.
— Хто він такий? Де він живе?
— Один американець… А жив… у Києві…
— Ага, американець! Буржуяка! На якій вулиці?
— На…Так, на Деміївці.
— Будинок? Номер?
— Не пам’ятаю.
І закрутилася карусель. Слідчий взяв папір і строчив на нім карколомне відкриття. Андрій «щиро признався», що була така організація анархістів у Києві, підпільна й страшенно законспірована, до якої належав і він. Напавши так щасливо на слід, Гордий наполегливо й завзято розмотував клубок, він добивався імен. Андрій мусив давати імена. І він записав у організацію всіх знаменитих людей історії, що бодай чимсь були подібні до анархістів, лиш пильнуючи, щоб ті імена були найменш відомі Гордому й іншим, йому подібним.
Так, справжнім лідером підпільної організації анархістів у Києві він проголосив Бенвенуто Челліні.
— Хто це такий? — вилупив Гордий очі. Ім’я Челліні йому нічого не говорило. Він знав Беніто Муссоліні, а Бенвенуто Челліні… Проте, зрештою, яка різниця.
— Фашист?
— Ні, анархіст…
— Один чорт! Всі ви, сволота, фашисти.
Потім Андрій записав у анархісти Баруха Спінозу.
— А–а! Це жид… Раз Барух, значить, жид… — зорієнтувався Гордий вже сам.
Потім Ульріха Гутена, викинувши «фон».
— А це хто?
— Німець… один барон.
Потім Уго Фосколо.
— А це?
— Італієць…
Потім Івана Вишенського.
— А це?
— Українець!
— Ич, позбиралася всяка махновщина!
Так вони уклали досить солідний список.
Потім розписали всі явки, наради й збори, коли були, де й хто був присутній. Склали стислу програму дії. Політичну платформу. Все, як належить. Наладили зв’язок з колами Нестора Махна в Парижі… Організація вийшла громоподібна.
Вони прововтузилися з нею до самого ранку. А вранці Гордий, справді гордий і задоволений, відправив Андрія назад.
Змучений Андрій навіть не думав над тим, яку безглузду штуку він викинув (це вже в стилі Санька Печенізького!), — він думав над іншим, їдучи в «Чорному вороні». Він думав про таємниче прізвище:
— Жгут… Що за Жгут?! І хто де за тим прізвищем сховався?
За цим прізвищем сховався донощик і провокатор, це ясно.
Але хто?
І мимохіть в Андрія холонуло серце.
. . . . . .
П’ять днів не чіпали Андрія. А на шостий викликали.
Гордий сидів, розвалившись за столом, і дивився на Андрія. Лице його було червоне й його розтягав безглуздий сміх, але він його з усієї сили стримував. Мовчав. Нарешті процідив крізь зуби з незрівнянним презирством:
— Ех ти–и!.. І ти думав, що ми дураки?
Андрій нічого не думав. Він зовсім не думав над тим, що Гордий п’ять днів шукав у Києві на Деміївці «фашиста–анархіста» Бенвенуто Челліні та Уолта Уітмена. Він тільки думав над тим, що, мабуть, заробив собі ще одну статтю.
До кімнати зайшов Фрей. Постояв, подивився на Андрія.
— Що ж… Ви все «бавитесь»? .. Ну, бавтесь, бавтесь..І Смаліть далі в тому ж дусі. Тим гірше для вас…
По тих словах Фрей одвернувся й пішов. Андрій тільки помітив у профіль, що обличчя Фреєве кривилося від сміху.
А Гордий, підпершись обома руками й червоний, як шинка, дивився на Андрія й нарешті прохрипів:
— Сатана ти безрога!!. От що… До книжок зазирати Гордий більше не мав охоти. І взагалі його опіка над Андрієм скінчилась: Андрія в нього забрали й передали іншому слідчому.
І тут було завдано Андрієві удару. В самісіньке серце. Найбільшого й вирішального.
Новий слідчий (сумовитий, з блідим нервовим обличчям, тихий такий, дуже інтелігентний з вигляду) чемним і спокійним стомленим голосом поінформував Андрія, що він — Андрій — належить Сергєєву й Великіну. Але вони обидва зараз у відпустці. Вони скоро повернуться, і тоді Андрієва справа швидко піде вперед. Тоді прийде останній її етап. А тим часом… А тим часом Андрій мусить всерйоз подумати над всім. Над тим, щоб закінчити справу розумно. Він мусить переглянути всю свою дотеперішню поведінку й переоцінити багато дечого іншого… Його — слідчого — роль маленька. Андрієву справу йому передано часово, й він радий буде з ним чемно й культурно принаймні обміркувати ситуацію. І, якщо він зможе прислужитися Андрієві бодай порадою для того, щоб допомогти йому зберегти себе для корисної й важливої праці на благо урядові й партії, він буде задоволений.
Все це слідчий проговорив безвиразним, тихим голосом, думаючи, либонь, про
