Щоденник сотника Устима - Валерій Бобрович
- Нічого, - заспокоїв мене пан Корчинський (на той час він ще не перекваліфікувався на шоумена-проповідника), - подивіться на Устима: навіть його досвід і військова освіта не завадили йому дослужитись до сотника. Ваші перспективи напряму залежать від того, наскільки ґрунтовно зможете забути все, чого вас навчили в совітській армії.
Як говорилося, так і сталося. Свою абхазьку кампанію 1993 року я починав вже у ранзі хорунжого УНСО. Йшло літо 1993 року. Основні сили гірничо-стрілецького загону «Арго» вели тяжкі бої за містечко Шрома. Я зі своїм підрозділом займав позиції праворуч від нього - селище Апіанда. Щодня з боку Шроми ми чули канонаду, а вночі над горами займалась заграва - це горіло місто. У нас було порівняно спокійно. Ми тримали під контролем брід через Східну Гумісту. На іншому боці розкинулось село Ахалшені. Там уже були росіяни. Праворуч над Апіандою нависала гора, вкрита лісом, наче ведмежою шкурою. Судячи за картою - 920 метрів над рівнем моря. От із цієї гори і почалася наша халепа.
Постійних постів, ані наших, ані противника, на ній не було. Та час від часу з’являвся бродячий загін і починав нам набридати, обстрілюючи з гори. Вогонь вели поодинокими пострілами з автомата по всьому, що рухалося, включаючи кіз і собак. Снайпер, на щастя, був недосвідчений, але нерви псував, і зрештою хтось на кулю таки мав натрапити. Так воно і сталося. Користуючись моєю відсутністю, стрілець Дубецький вирішив розважитись, щоправда, вибрав для цього досить оригінальний та ризикований спосіб. Він викрикував у бік імовірного розміщення снайпера різні образливі речі й потім перебігав під вогнем від укриття до укриття. Кулі цвохкали в нього під ногами. Сховавшись, він і далі дражнив снайпера, доводячи його до сказу. Ці екстремальні розваги закінчилися хвилин через п’ятнадцять - куля таки влучила йому в праве стегно, пройшла під шкірою та вийшла зліва, розваливши йому півдупи. Майже місяць у тбіліському шпиталі йому довелося пролежати на животі. Найнеприємніше було для нього в цій позі задовольняти свої фізіологічні потреби.
Тому, щоб уникнути отаких «козацьких» розваг, за наказом курінного я посадив спостерігача, попередньо давши йому цінні вказівки. Зокрема, вночі ніколи не можна дивитись на багаття й інші джерела яскравого світла - нічний зір від цього різко притупляється, потрібен час на його відновлення. Якщо все-таки виникає потреба спостерігати за подіями в районі багаття, краще робити це через дірочку, використовуючи при цьому будь-який великий ґудзик. Цей самий спосіб є ефективним за необхідності дивитися проти сонця або на предмет посеред блискучого снігу. До того ж, дірка в ґудзику діє як лінза в окулярах, роблячи зображення чіткішим.
Проводячи спостереження в лісі, треба відрізняти природні шуми від штучних. Треба враховувати, що треновані люди пересуваються в лісі, прикриваючись вітром. Особливо за його поривів, що маскують шум кроків; а коливання довгих гілок приховують рухи людини в камуфляжі, що перебігає дрібними різкими уривками в такт коливанню гілок. Треба пам’ятати лісову особливість: ліс заспокоює, послаблює контроль, увагу, присипляє пильність. У лісі слід зосереджуватись на деревах, кущах - дивитися поза них. Інакше проґавиш реальну небезпеку. Не забувай, виявити присутність в даній місцевості людей можливо не тільки за допомогою спостереження, а й за допомогою прослуховування. Відомо, що 7 відсотків інформації про зовнішнє середовище людина отримує через слух. В екстремальній ситуації, надто в лісі, значення слуху зростає. Слух - найуніверсальніший засіб пошуку, бо, на відміну від зору, охоплює всі сторони горизонту, а не одну тільки вузьку, видиму його частку. Задля більшої ефективності пеленгації, для підвищення чутливості слуху, до вуха бажано приставляти скручений кульком аркуш паперу або прикладати складені рупором долоні. Зафіксувавши штучного походження шум, треба негайно повернутися до нього обличчям та, зафіксувавши напрям на звук, прив’язати його до добре розрізнюваних орієнтирів - поодинокого каменя, скелі, окремо стоячого дерева. Одночасно слід посилити в цьому напрямі й візуальне спостереження.
За кілька днів спостережень ми таки виявили двоповерховий будинок, добре замаскований лісом.
Найімовірніше, він використовувався противником як база. Так підказувала мені інтуїція. «Довіряйте інтуїції, - завжди радив курінний Устим, - пам’ятайте, наші очі бачать більше, ніж ми усвідомлюємо, наші вуха чують більше, ніж нам здається. Дехто називає це шостим відчуттям».
Наступного дня, взявши з собою автоматника й приблудного собаку, рушили на гору. Перед виходом підігнали спорядження - пострибали, посмикали ремінці. Начебто все в нормі, нічого не гримить. Хай як було страшно, бо все-таки ліземо до вовка в пащу, - я посміявся б над такими просто-таки кіношними приготуваннями. Та посміємося потім, якщо буде кому сміятись.
Нарешті підійшовши до будинку, ми наштовхнулися на колючий дріт - у такий спосіб місцеві селяни захищають свої городи від диких тварин. Перекинули через огорожу собаку, згори на дріт накинули плащ-намет і перелізли самі. Цей пес - добре тренований курцхар, незамінний у розвідці в лісі собака, - повернувшись у напрямку будинку, тихо загарчав. Стало ясно - в будинку чужі люди. Залишивши стрільця прикривати головний вхід, я тихо обминув будинок, підстрибнув, підтягнувся і заліз на терасу, що тягнулась уздовж усього другого поверху. Найбільше боявся, що не витримають, обваляться гнилі балки. Тихенько підкрався до вікна.
У приміщенні точилася жвава розмова, рясно пересипана матюками. Грузини майже не вживають мат, та й у нас російська лайка суворо заборонялась. Крім суто естетичних причин, ще й тому, що в лісі часто стріляють на голос. Тож національна приналежність співрозмовників не викликала сумнівів.
Коли так - висмикнув кільце, полічив до двох, і Ф-1 полетіла у вікно. Відірвані вибуховою хвилею двері просвистіли над головою, мало не зачепивши стрільця, що підбіг до будинку. Ведучи автоматний вогонь, ускочив до будинку. На тлі вікна в диму і піднятій пилюці я побачив силует людини й останньою чергою різонув по ньому. Він плавно завалився назад в кімнату. У те, що залишилося від дверей, влетів захеканий автоматник. Розумний пес завбачливо залишився внизу.
У кімнаті кисло пахло вибухівкою. Перекинуто догори ніжками ліжка й стіл. На підлозі - чотири фігури, двоє виявляють ознаки життя. Нас здивувало, що на поясах у всіх були прилаштовані кайданки (наручники). Ними й закували тих, хто залишився живий.
У нагрудних кишенях знайшли посвідчення. Оце так! Ризький ОМОН! Наскільки мені відомо, вони залили за шкуру прибалтам багато сала. Тепер, виходить, перебралися сюди.
У цей момент по вікнах бризнули автоматні черги. Ми вискочили з будинку, витягнувши з собою обох омоновців. Щільність вогню засвідчувала, що стріляло чоловік 10 - 12. Поки що нас прикривав