Манускрипт з вулиці Руської - Роман Іванович Іваничук

Муляри зводять шкільний будинок. Скоро прийдуть сюди спудеї, дидаскали, скоро тут сновигатимуть вчені мужі, і тоді до Блазія буде ще менше поштивості. Боже, боже, а які почесті й висоти даруєш ти деяким людям!

І тут Антохові згадався чорт... Він жахнувся в душі, що донині не забув його, адже справжній християнин давно повинен відхреститися від таких згадок; Антох, хоч який був розморений сонцем, квапно перехрестився. А тоді побачив ангела.

З бездонної синяви літнього неба падав голуб просто на шпиль Домініканського костьолу і коли тихо сів на хрест, вмістившись саме посередині сонячного круга, Блазій побачив, що в голуба золотоволоса дівоча голівка. Він охнув, і так йому стало добре на серці, бо збагнув, що господь дозволив йому зріти не тільки чортів, що це благословенне для нього знамення: кому, крім нього, щастило бачити живого, не намальованого ангела?

Блазій підбіг, щоб поглянути на нього зблизька, ангел змахнув крильми і закружляв: може, сяде на шпиль Корняктової дзвіниці, тоді Антох видряпається наверх і проситиме в нього кращої для себе долі; ага — сяде... Як може сісти, коли тут духовні особи не в пошанівку? Ангел, зробивши коло, шугнув понад Руською і завернув до палацу архієпископа.

— Грішні ми... — прошепотів Блазій.

— Невелика біда, Антоху... — Блазій здригнувся: біля нього стояв Рогатинець, він вийшов з душного, пропахлого фарбами приміщення друкарні подихати свіжим повітрям. — Он катедрі папа дав право за мзду відпускати гріхи не тільки грішникам, а й душам у чистилищі.

— Ти мені, Юрію, такого не говори... — Антох улесливо посміхнувся, та вмить споважнів і повторив те, що колись сказав Мацькові Патерностеру; — Коли сам що задумав, то твоя справа, а я твердий православний... Ангела тільки-но бачив.

— А чорта — ні?

— Бачив колись і чорта...

— Слухай, Антоху, — Рогатинець поклав Блазієві руку на плече, — я ще раз кажу тобі: перестань пити. Ти ж знаєш, що запісано в статуті. Вимажемю тебе зі списків. Блазій від кривди ах почервонів.

— Та що це, в'язнщя у тебе? Нічого не мюжна... Та хіба на тобі світ кліном зійшовся?

— Ніхто не триміє, — відказав холодно Рогатинець. — Але той, хто залишається в братстві, мусить знати, для чого це розить і від яких утіх і випод відмовлятися повинен. Тіій світ, Антоху, замикаєтьься поволі в тобі самому — у твоїх жаданнях і при;хотях...

Рогатинець говорив і пильно дивився в кінещь провулку, бо побачив: з Руської на Зацерковну заївернув священик — низький, іабитий, з патерицею в :руці, — і впізнав у ньому Балаэана.

За єпископом ішли два крилошани.

Юрій подався Балабанові назустріч, зупинивсяі перед ним і схилився, щоб юикластися до руки єпискоша, але той, заклавши руки за спину, мовив:

— Ти сплатив мені борг, а Друкаревич — ні. За ним його і батькові борги, їеди в друкарню.

Іван Друкаревич, син Федорова, худий сухотним парубок, відтискав на везстаті аркуші — друкував новий наклад батькового «Зукваря» для братської школи. Він саме приклав латунну таблицю до рами з н.абором і засував її під прес, коли побачив свого колишнього хлібодавця і пана. Суворий вигляд єпископа не обіцяв нічого доброго, Іван огустив руки, поник.

— Борги ти сплатиі мені? — спитав Балабан, підвівши патерицю.

— Сплачу, владико, — благальне глянув на єгпископа Друкаревич. — Напечаїаю «Буквар», він дорогий,, а мені належаться приклідки — багато примірників, я їх продам...

— Не надрукуєш! — вереснув Балабан. — Зогниєш у борговій темниці! Я тебе з біди витяг, а ти... Я вам друкарню дав, а ви.. — єпископ захлинався від люті.

— Що це означає, владико? — заговорив Рогатинець.

— Ставропігія, неповинування крилосу! Тільки-но з гною вилізли і вже бога за ноги спіймали! Від турків взяли собі самоврядування, свої присяги складаєте, суди чините, через ва: інші церкви відмовляються від послушенства, антихристи, єретики! — Балабан розмахнувся патерицею на Рогатинця. — А ти... ти, якому я повірив... Зміє підколодна, відступнику, юдо!

— Досить, ваше священство, — затримав патерицю Рогатинець. — Послухайте тепер мене. Думав я — одну справу ми з вами почали, во єдину волю, во єдину раду, коли точиться боротьба за кращу долю всього народу русинського. Але ви, отче, не про це думали, а тільки про свою владу і користь. То йдіть собі... Нас благословив патріарх і ми вам непідвладні. Ми робитимемо своє діло — для народу нашого. А будете нам перешкоджати — вся паства передасть вас ненависті й ганьбі. Йдіть, ваше...

— Візьміть його! — крикнув єпископ до крилошан, показуючи патерицею на Друкаревича.

— Я сам піду, — витер у фартух руки Іван, син Москвитина.

— Спасибі, Іване, — вклонився Рогатинець, коли він виходив.

Довго гуділа в друкарні тиша. Згодом передихнув Юрій:

— Не токмо з чужими, а й зі своїми боротися потребно. Добре казав мені Вишенський: «А на панів руського роду не надійтеся, бо вони не ліпші від чужих...»

Ніхто не відізвався: ні складальник, ні прасар[25], ані Антох. Блазієві теж було важко, а проте він відчув у душі, супроти своєї волі, якусь полегшу чи то притлумлену соромну втіху. Бо щось тут, у братстві, таки негаразд. Чому ж бо ангел не завітав до них, а полетів до архієпископського палацу?

Розділ четвертий

ПРЕКРАСНА ЛЬОНЦЯ

І поклалася ти на красу свою, і стала розпусною через славу свою, і виливала ти розпусту на кожного перехожого.

Єзекіїл, гл. 16, стих. 15

Добро курці просо: другого дня після магістратського представлення Абрековій випав заробіток. Усім, хто забажав прибирати ринковий майдан від посліду «смоленської битви», магістрат виплачував по три гроші. Абрекова забрала з собою і Пися — нехай хоч один раз сам заробить на вино.

А Льонця, стомлена нічним шарварком з підпитими переможцями й оборонцями смоленської твердині, верталася додому.

На Трибунальській біля єзуїтського костьолу, який уже почав спинатися масивними колонами фасаду до неба, наткнулася на суперіора колегії патера Лятерну.

Той вийшов о ранній порі з приміщення колишньої патриціанської лазні, нині єзуїтської колегії, щоб перед початком занять помолитися просто неба, коли побачив диво — прекрасну дівицю з розпущеним волоссям, стегнисту, світлоголову, з блудним дурманом в очах, і сте-терів святий отець, став стовпом посеред бруку — він упізнав дівчину.

Льонця впізнала патера Лятерну теж