Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
— Господи! — молилася вона. — І коли ж ти нарешті прибереш до себе самого головного мерзотника? Сердешний руський народ! За що гинуть наші бідні солдатики!..
Солдатики були і в Юри — дві коробки. В одній вісім кавалеристів в червоних мундирах, в другій шістнадцять піхотинців з рушницями на руку. При них був ще й командир на коні, але, ненароком наступивши, Юра обломив у нього підставку, і кінний офіцер нікуди не годився. Він лежав у госпіталі. Після маминих слів Юра завжди біг до етажерки, де стояли коробки з солдатиками, і стурбовано їх перевіряв.
Солдатики були цілі. Як завжди, мама перебільшувала і помилялася.
Вечорами до мами приходили кілька тьоть, і вони сідали довкола обіднього столу, на якому тепер з'являлася ціла купа білого шмаття. Тьоті з мамою дерли шмаття на стьожечки, потім із стьожечок смикали нитки. Це у них звалося «дьоргати корпію». В інші вечори вони, навпаки, шили з того шмаття маненькі торбиночки і накладали в них всякі принесені з собою речі: пачечки з тютюном, теплі шкарпетки, чай і цукор. Брат Олег в цей час гасав по кімнатах в бляшаній гусарській касці, яку йому подарували на іменини, і з гусарською шаблею в руках. Він кричав «ура!» і рубав усе, що потрапляло йому під руки: крісла, килими, подушки. То були «япошки». Япошкою ж повинен був бути і Юра. Замість рушниці, він діставав лінійку, а на голову — коробку з-під батькового кашкета. Брат Олег кричав «ура!» і гатив Юру шаблею по коробці. Юра мусив кричати «банзай!»[38] і здаватися в полон. Це звалося «бій під Мукденом», або ж «на сопках Маньчжурії». Одного разу коробка не витримала і розлетілася на шматки. Шаблюка вдарила Юру по голові. Іскри полетіли Юрі з очей, і, вихопивши лінійку, він щосили врізав брата по голові… Братові теж посипались іскри. З ревом він побіг до мами скаржитися.
Потім враз прийшли відомості, що й піший Батуринський полк, який стояв в Умані постоєм, теж відправляється на війну. Тьоті, які принесли ці вісті, дуже плакали. Мама заплакала теж. Юра ніяк не міг збагнути — чого? Картинки в журналі «Нива» були прекрасні. Наприклад, «Подвиг протопопа Преображенського»: на чолі купки руських солдатів з довгими чорними бородами і з рушницями на руку піп з бородою ще довшою і хрестом в руках жене перед собою незчисленні полчища відступаючих японців… Або ще — атака славних руських козаків на банду хунхузів[39]: роти викривлені набік — «ура!», коні зіщулені й неспинні — вперед, шаблі — мов сонячний зблиск, голови хунхузів — мов бризки по стінах. Потім генерали в орденах, бородаті солдати в папахах, поля до обрію завалені трупами і високо понад ними — в туманному мареві тихої ночі — м'який привид прекрасної, лагідної, доброї жінки. І невеличка зелена гілочка у цієї жінки в руках — гілочка миру. Мабуть, відгонити мухи, вирішив про гілочку Юра.
Батько Соні Яснополянської, яка жила навпроти, був у тому полку капітаном і теж від'їздив на фронт. Соня відразу ж загорділа і ні з ким із «штацьких» не хотіла гратися. Коли ввечері капітан Яснополянський проходив по вулиці, вертаючись з полку, Юра вибігав за хвіртку, ставав посеред тротуару і застигав з роззявленим ротом і вилупленими очима, поки капітан не минав його і не зникав за дверима своєї квартири.
— Молодий чоловіче! — сказав одного разу капітан. — Ви можете проглинути мене, а мені треба їхати на війну воювати.
Юра захлопнув рота, і вуха запашіли в нього жаром. Після цього випадку він стежив уже за капітаном здаля, крізь щілинку в паркані.
За кілька днів полк, вирушив на станцію.
Було страшно весело. Попереду їхав бородатий офіцер на сірому коні. За ним — теж на конях — ще кілька офіцерів, і поміж них на довгому
