Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
Завтра!
Від думки про завтра щось стискає груди. Чи то радість, чи то страх, а може, просто — холод. Юра натягує ковдру вище. Невже справді буде — завтра? А потім воно пройде, і буде — вчора.
Все це надзвичайне, таємниче і немов навмисне.
Але от вдаряє акорд. Папа заграв! Як зразу стає спокійно і затишно. Папа сідає до піаніно щовечора о десятій і грає до дванадцятої. Поки папа не заграє і Юра не «подумає», він не засне. Така вже в Юри звичка. «Думати» можна про всяке. Про завтра, про речі, які були раніше, про те, що ти хотів би мати, або про те, що тобі зараз присниться, коли ти заснеш.
Юра лежить, змруживши очі, — змружившись, краще думається, — і обдумує рушницю, яку він вчора побачив у вітрині крамниці. Юра вже раз і назавжди вирішив: як виросте і стане великим, — купити собі багато рушниць. Які ці дорослі чудні! От, скажімо, папа. Дорослий вже, великий, може собі робити що завгодно, ніхто йому нічого не скаже, а от, дивіться ж, досі не купив рушниці й не стріляє. Правда, ліворверт у папи є. Юра сам його бачив. Навіть бачив, як папа з нього стріляв. Це було ще весною. Раптом серед ночі Юра прокинувся від якогось галасу і метушні. Всі бігали, всі метушилися і кричали. Мама кликала папу, куховарка Олександра голосила, сестра плакала. Папа враз вискочив з сусідньої кімнати в самій білизні, без штанів, підбіг до вікна, розчахнув його навстіж, вистромив руку, сам відвернувся в другий бік і раз за разом вистрілив голосно і весело. Потім за це батькові було багато неприємностей, бо справді він мало не підстрелив городовика, що спокійно проходжувався собі на сусідній вулиці. Револьвер, пояснив потім папа, коли стріляєш, треба держати зовсім вгору, а то дійсно можна в когось ще влучити. Стріляв же папа в злодіїв, що залізли крізь вікно і винесли з дому геть-чисто всю одежу. Довгий час після того папа не ходив на службу, бо не було в чім.
Батько грає, і Юрі здається, що він пливе на тих звуках, як ото було на тому тижні, коли ходили купатися на ставок. Батько посадив Юру, брата і сестру в човен, і вони випливли аж на середину ставка. Вода їх так м'яко й рівно колисала… Потім звуки враз пурхають, немов зграйка горобців, і з цвірінчанням розсипаються хто куди. За ними, безперечно, хтось женеться. Хтось дуже сильний і могутній, бо навіть не поспішає — іде собі такими повільними, неквапливими звуками. Мабуть, якийсь дід. Звуки теж бувають усякі, тільки треба вміти їх слухати. І тонкі і товсті. І швидкі і повільні. Звуки бувають люди, бувають звірі. Є звуки собаки, є звуки коні, є маленькі собачки, є діти, є горобці, є добрі бабусі і є злі діди. Багато є всяких звуків. Це дуже цікаво, як це вони між собою балакають, сперечаються, гиркаються чи милуються. Дуже цікава штука музика…
«Чому, — думає ще Юра, — очі у мене заплющені, в кімнаті темно, а я бачу багато-багато червоних і зелених цяточок? А коли відкрити очі, навпаки, їх не видно?»
Юра тяжко зітхає і перевертається на другий бік. «Як виросту і стану дорослий…» — починає ще думати Юра і на цьому засинає.
Сниться йому гора. Та сама, що майже щоночі. І Юрине серце завмирає — він знає: це йому снилося вже не раз, зараз буде щось важливе, але він не може згадати, що саме. На гору — все вгору та вгору — в'юниться дорога. Цією дорогою Юра повинен іти. Юра іде. Він відчуває якусь чудність цієї події, але він уже забув, що це тільки сон. Дорога завертає. Юра іде. Якесь передчуття стискає холодом його серце. Дорога завертає знову. Ще раз і ще раз, вище і вище. Тремтливе передчуття вже сповнює Юру цілого. І раптом — Юра схоплюється і жахається — дороги далі нема. Юра ледве встигає спинитися на краю страшного урвища. Далі — нічого: величезний, безмірний простір, безодня, безкрай. Здається, видно весь світ. Прекрасно і страшно. Скоріше назад! Юра повертається, щоб мерщій бігти назад. І ноги дубіють від жаху. Так от до чого оте передчуття! Жах лізе вище і вище, він стиснув уже живіт. Дороги назад також нема. Вона зникла. Жах здавив груди, не дає дихнути. Довкола тільки урвище, безодня, безкрай. Видно далеко-далеко. Невимовно прекрасно і безмежний жах! Швидше вгору, бо стежка зникне зараз і тут, де Юра стоїть. Але марно. Пізно. Земля вже зникла й тут. Юра встигає тільки роззявити рота, вхопити повітря — і падає вниз, стрімголов, у безодню, у безвість, в нікуди…
Це надзвичайно приємно. Серце колотиться радісно й захватно від швидкого льоту, від новизни почувань. Юра змахує руками: а може ж, він тепер птиця, і коли змахнути руками, то полетить? Але враз він помічає, що вже зовсім під ногами земля. Аж от коли жах! Ноги! Таж він поламає собі ноги.
І в ту секунду, коли Юрині ноги з розгону торкаються твердої землі, Юра з одчаю скрикує і прокидається. Насамперед він хапається за ноги. Ноги цілі. Тільки трохи тремтять і терпнуть після страшного стрибка. Серце колотиться страшенно. Значить, це знову був тільки сон! Як добре, що це був тільки сон! Ху!.. А втім, трохи шкода. Хай би вже снився далі, раз це тільки сон.
Мати підходить і схиляється над Юрою.
— Юрок! Що тобі!? Ти так страшно скрикнув!
Вона в самій сорочці і з розплетеною косою, вона вже спала, і Юра, скрикнувши, її збудив.
Мама! Господи! Як це добре, що є мама! Юра такий самітний, він був один на такій високій і страшній горі! От коли б була там з ним мама, тоді б… Юра ховається мамі головою в живіт і тихо схлипує. Мама голубить йому скроні.
Раптом з сусідньої кімнати, де сплять мама з батьком, розтинається страшний
