Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

мундир з золотим коміром і на груди ліпив велику паперову зірку. Це було зовсім надзвичайно. «Спектакль» ще мав бути дуже не скоро, аж за два дні, а вже вони з ранку до вечора товклись в усіх кімнатах і «репетирували». Казя, виявляється, був батьком Марусі. Це була явна нісенітниця, бо Марусиним батьком, як і Юриним, був усім відомо хто — папа. Але Юра зразу ж зрозумів, що то тільки так, навмисне. Соня, тобто паж, ставала перед Марусею, тобто «принцесою», навколішки, співала і кричала, що «любить». Владя вибігав з батьковою шпагою і хотів Соню заколоти. Але Маруся падала до ніг батькові, тобто Казі, а не папі, плакала і казала, що вона «кинеться в море». Все це було надзвичайне.

Юра прийшов і заявив, що він теж хоче грати в театр.

Це викликало загальний регіт. Реготав навіть старший брат Олег, — а старший був він усього на два роки, — який був тепер вже не брат, а «карлик», «шут при королівському троні». Всі реготали і казали, що Юрі ще рано бути артистом.

Першої хвилини Юра заліз під канапу і почав був плакати. Але зразу ж утерся і пошкандибав до себе, в сусідський сад. Там — наодинці з дубами і кленами — він заспокоївся і перевірив свою готовність ще раз.

В день, коли нарешті прийшов час грати в театр, в домі знялася страшенна метушня. Маруся, Соня, Казя, Владя, Олег та інші діти метушилися. Театр мав бути на ґанку, що виходив на подвір'я. З боків ґанок обвішували простирадлами. Казя клеїв бороду. Маруся плакала і вимагала, щоб їй дістали «фльор д'оранж»[28]. Що це була за штука, Юра не міг ні догадатися, ні вимовити. Але йому було на це наплювать. Він прийшов у велику кімнату, де жили квартиранти і де тепер були «закуліси», і привселюдно заявив, що як вони всі собі там хочуть, а він також візьме участь у театрі. Юрина заява мала ефект. З суворого тону, яким її було виголошено, всі зрозуміли, що це не жарти, і коли відмовити, то може бути скандал — Юра може заревти під час спектаклю, може хапати артистів за ноги, може позривали простирадла, взагалі якимось несподіваним способом наробити капостей. Юрі запропонували бути касиром, Юра запитав, що це таке. Йому пояснили: немовби сидіти в касі і немовби продавати квитки. Юра похмуро відмовився. Він волів бути артистом. І він заявив, що, хочуть всі чи не хочуть, він зараз же виступить в ролі скрипаля.

Коли спектакль був у самому розпалі — всі мами і папи сиділи довкола в квітнику на винесених стільцях, а король замірявся колоти шпагою пажа, принцеса билася в істериці, і шут при троні короля бігав довкола і калатав у дзвіночок, — раптом на ґанку, тобто на сцені, з'явився Юра. На голові в нього був старий мамин капелюшок з перами, під лівою рукою «немовби скрипка» з клепки огіркового барилка, під правою рукою скачаний невеличкий килимок, який лежав між маминим і батьковим ліжками, червоний з зеленою крайкою. Юра спинився на першому східці і, зірвавши з голови мамин капелюшок, зробив широкий уклін і реверанс. Більшість мам і пап думали, що це так і треба, і не звернули особливої уваги. Тільки Юрина мама сплеснула руками, а брат Олег, тобто шут, пробіг, калатаючи у дзвоник, і прошипів: «Іди геть, дурень!» Юра вклонився вдруге і втретє — уклонами ще ширшими і ще глибшими. Потроху на нього почали звертати увагу. Сестра Маруся, тобто принцеса, затуливши лице руками, немов плаче, шепотіла йому, що повідриває вуха, а Соня Яснополянська, тобто паж, обіцяла негайно ж дати конфету, дві, три, скільки хоче, тільки щоб пішов собі геть. Юра мужньо витримав усе і, хоча душа в нього здригнулася, не спокусився на конфети. Він поклав «немовби скрипку» осторонь, акуратно розгорнув килимок і твердо став на нього обома ногами. Потім він ще раз змахнув капелюшком і зробив глибокий реверанс…

— Леді і джентльмени! — заверещав він так, що всякий інший театр мусив тої ж секунди обірватися і припинитися. — Леді і джентльмени! Обратітє вніманіе на моє калєцтво!

Потім він схопив свою «немовби скрипку» і змахнув ясминовим смичком.

— До-ре-мі-фа-соль-ля-сі-до! — заспівав він. — До-сі-ля-соль-фа-мі-ре-до…

Всі — мами і папи — дивилися тепер на Юру, тільки на Юру. Театр — це був він. Юра танцював на одній нозі, диким вереском оглашаючи подвір'я, і крутився млинком. Потім скинув мамин капелюшок і почав перекидатися через голову. Нарешті — на це потратив Юра три літні місяці, усамітнюючися в сусідському саду, — нарешті він став дибки і почав ходити на руках. Хай тепер хтось скаже, що він не скрипаль! Що слон наступив йому на вухо! Нічого подібного!.. Тоді знову Юра взявся до скрипки.

Трансвааль, Трансвааль, страна моя, Кто любит тебя, как я!..

Юра старанно і заповзято водив ясминовим смичком по дротяних струнах, горлав пісню і розмишляв: «Як я виросту і буду великий, тоді не треба буде й наспівувати. Я куплю тоді справжню скрипку, і вона собі гратиме сама…»

В ті дні всі довкола казали, що у нас війна.

І справді, з'явилися раптом якісь чудні, немов навмисні, але захоплюючі слова: Порт-Артур[29], Ляоян