Доки смерть не розлучить нас - Юрко Вовк

– Вовка, – машинально виправив я, до глибини душі вражений такою шовіністичною промовою коханої.

– Ти хочеш сказати, – приховуючи роздратування, запитав я, – що якби ми одружились, то ні ти, ні наші діти не розмовляли б українською мовою?

– Звісно, ні, – поблажливо, як на примхливу дитину, подивилась на мене Ельжбета. – У нашій країні державною мовою є і буде польська. Тож якщо вже і вчити якусь іноземну, то хіба що англійську.

Пізніми вечорами, коли підручники нарешті були відкладені і Міколас, який лягав раніше, засинав, я поринав у роздуми. Згадував рідний край, родину, наше чудове обійстя біля Капітульського лісу, і хвиля любові огортала мене таким теплом, яке я відчував у дитинстві, пригортаючись до матусі. Уява змальовувала то чисто прибрану світлицю з іконами, прикрашеними вишитими мамою рушниками і нею ж вигаптуваним портретом Тараса Шевченка на стіні, то житнє поле, на якому ми усією сім’єю в’яжемо снопи, то грибні місця у нашому лісі, котрі я знав достеменно. В такі миті я усвідомлював усе це, як частину свого єства, з якою вимушено розлучився. Розлука гнітила мене. Та я знав, що повернуся додому, і це додавало снаги.

Від туги за рідним краєм тепер мене рятували думки про Ельжбету. Я міг годинами відтворювати в уяві наші зустрічі, пригадувати кожен жест коханої, кожне сказане нею слово, відчуваючи, як серце переповнює ніжність. І засинати під ранок щасливим від думки, що сьогодні знову її побачу.

Якось на початку другого семестру подруга Ельжбети Ядзя запросила мене на вечірку. Вона була донькою багатого негоціанта з Лодзі. Батько знімав їй окреме помешкання десь на околиці Вільно, куди, власне, вона мене і запрошувала. Звісно, я запитав у Ядзі, чи буде на вечірці Ельжбета.

– Ну, якщо ти вже й одного вечора не можеш прожити без своєї Ельжбеточки, – закопилила губку Ядзя, – то я і її запрошу.

Я сприйняв це як жарт і вирішив не розповідати про цю розмову Ельжбеті.

На вечірці все було у варшавському стилі включно з модними на той час музикою і напоями. Посеред гулянки кілька однокурсників запросили мене в окрему кімнату, аби провести коротку репетицію жартівливого пісенного виступу, який ми приготували для дівчат. Після репетиції я повернувся в залу і, не побачивши Ельжбети, вирішив вийти на подвір’я будинку, у якому проходила вечірка. Звертаючи за ріг будинку, я раптом почув жіночі голоси і мимоволі зупинився.

– Віддай його мені на одну ніч, – почув я голос Ядзі. – А я зроблю те, про що ти мене вчора просила.

– Не для того я його вишколюю, щоб комусь віддавати, – пролунало у відповідь, і я з якимось незрозумілим острахом раптом усвідомив, що цей голос належить моїй Ельжбеті. – Тож тримайся від Влодзя подалі…

– Ага, – захмеліло захихотіла Ядзя, – сам не гам і іншому не дам. Я хоча б чоловіком його зробила б. Ти ж з ним навіть не переспала.

– Він мій, – різко обірвала подругу Ельжбета. – Коли захочу, тоді й пересплю. Може, і сьогодні…

Я чекав на Ельжбету біля входу в парк понад годину. Вона, як завжди, запізнювалась. У парку на літній сцені грав духовий оркестр, і я із задоволенням вслухався у звуки музики. Коли залунали перші акорди вальсу Шопена, мені раптом захотілось підіграти музикантам на скрипці. Та найбільше мені хотілось зараз танцювати цей вальс з Ельжбетою.

Вона прийшла в яскравій літній сукні і туфлях з високими товстими підборами. На неї озирались випещені вільнівські франти, в очах яких я ревниво читав щире захоплення. Пишне золотаве волосся Ельжбети, зібране в модну зачіску, злегка куйовдив вітерець, підсвічене сонячними променями рожеве личко дихало свіжістю тільки-но розпуклої зранку троянди.

Заледве привітавшись, Ельжбета взяла мене під руку і потягла в бокову алею. Ми цілувались так довго і пристрасно, ніби не бачились цілу вічність.

– Влодзю, – перевівши подих, мовила дівчина, – я маю тобі дещо повідомити.

Не вникаючи у зміст її слів, я знову потягнувся до коханої. Та вона владно приклала долоню мені до грудей.

– Послухай. Вчора у нас була велика родинна рада. Батьки вирішили, що після ліцею я поїду вчитись до Варшави. Я розповіла їм про нас, і тато сказав, що коли ти хочеш бути зі мною, то мусиш теж вчитись у Варшаві. А ще…

Вона на мить замовкла і вимогливо подивилась на мене.

– А ще ти маєш стати католиком. Звісно, якщо хочеш, аби ми з часом стали подружжям.

Коли, все ще збуджений від поцілунків, я нарешті второпав, про що каже Ельжбета, то спочатку розгубився. Та, оговтавшись, усвідомив, що все, сказане коханою, було не запитанням про мою згоду, навіть не порадою, а радше ультиматумом, який мені, синові волинського селянина, ставила заможна польська родина. Власне, ставила моя кохана Ельжбета. Ставила категорично, як і тоді, коли сказала, що не зватиме мене якимось там Володьком і не вчитиме моєї «незрозумілої» української мови.

Мені стисло в грудях від передчуття непоправної втрати. Втрати, якої я підсвідомо очікував і якої боявся понад усе. Я знав, що Ельжбета не піде проти волі батьків. Проте з самого початку наших стосунків плекав надію, що все ж