Матадор. Нотатки авантюриста - Ігор Зарудко
Антон зовсім не реагував на фанаток у купальниках. Натомість він розказував, як дуже любить свою дівчину – пітерську модель. Казав, що вона просто гарна і що їм добре разом. Правда, зараз вони трохи посварились, «ну та то х…йня». Потім до нього підійшов барабанщик. Ми познайомились і з ним, замовили ще пива.
– Ні-ні, нам уже треба йти, – енергійно запротестував той із паличками, чийого імені я вже не пам’ятаю.
– Зараз, ще п’ять хвилин і підемо, – сказав Антон.
– О’кей.
Ми проговорили ще п’ять хвилин.
– Крапка, пішли.
– Добре.
Усе відбулося, як у військових.
Вони пішли на сцену, а ми під сцену. Усі знову стрибали. А я просто стояв. Марія танцювала. Натовп шаленів. Коли гурт закінчив виступ, ми повернулися за столик і відновили нашу приємну розмову про міста, мешканців цих міст і своїх жінок. Він повторював, що закоханий у свою модель, а я повторював, що закоханий у Марію, показуючи на неї поглядом. Потім Антона забрали свої. Іти з ними ми не схотіли.
Узяли таксі й поїхали в Дробівку, минаючи трупи їжаків по боках автотраси. Коли нас висадили недалеко від нашої «хати», мені здалося, що зараз ті їжаки оживуть і відіграються на нас за всіх, хто їх душив. Мені їх було шкода. Не повезло тваринкам.
Додому ми дісталися без зайвих пригод, якщо не брати до уваги пса, що здійняв галас, а разом із ним і кілька сусідів. У хату ми зайшли о третій ночі. Нас огорнула тиша, точніше дві – одна нічна, інша – морська. Ми випили трохи домашнього червоного вина й полягали спати. За вікнами сюркотіли коники й саранча. Мабуть, павуки не встигали з’їдати їх усіх. Я обняв Марію і заснув.
Коли я прокинувся, на столі вже стояв салат зі свіжих овочів і фруктів. Марія у мене – золото. Ніяк не можу зрозуміти: за що така дівчина може мене любити? Але це приємно – бути її коханим. Я від цього шаленію.
Того ранку ми вирішили валити з Дробівки наступного дня. Здається, усе цікаве ми тут уже побачили. День минув без пригод, а вночі мені пощастило спостерігати останню цікавинку цієї місцини, а точніше – на небі над нею. То був бермудський трикутник. Одна смуга проходила по екватору (я його теж побачив), але де інші дві – я вам не скажу. Ранком наступного дня ми сіли в автобус і рушили в край блакитних пагорбів, у край вин і коньяку – у Коктебель. Місця в нас знову були не поряд. Ми обмінялися з якоюсь жіночкою. Вона виявилася дуже чемною, бо заради нашої втіхи кілька годин сиділа на незручному місці, де мав сидіти я. Але докори сумління мене не мучили.
У Коктебелі ми зустрілися з моїм знайомим Валерою. Він дуже гарна людина. У нього був свій катер. Улітку він влаштовував для охочих морські прогулянки та рибалку й цим заробляв на життя. Я вже зупинявся в нього колись. Пам’ятаю, як він пригощав мене рибою, яку впіймав незадовго до мого приїзду й засолив. Коли я відірвав їй голову, на мене полізли гарячі кишки. Але загалом вона була смачна, хоч рибу я, у принципі, не люблю.
Привітавшись із ним, ми пішли обідати. Я їв український борщ і пив каву. Марія замовила собі суп з мідіями, салат без майонезу й сік. Після обіду ми пішли на берег до Валери. Наближався шторм, тож купатися ми не стали. Я допоміг Валері затягти подалі на берег катамарани й рятівну шлюпку. Ми з Марією зібралися на Лиську. Він запропонував нас підвезти. Ми, звісно, відмовлялися до останнього, але оскільки Валера вдвічі старший за мене, то й мав удвічі більше шансів переконати мене. Насамкінець ми погодились.
Автівка в нього старенька. На задньому сидінні лежав гвинт від катера. Марія сіла на переднє сидіння, я сів на гвинт. Поїздка була не довгою, але стрьомною. Болти з того гвинта раз у раз упивалися в мої сідниці, залишаючи тимчасовий слід.
З’їхавши з траси, ми опинилися посеред невеликого лісу на ґрунтовій дорозі зі схилами й підйомами. Часом машина ревіла так, що здавалось, зараз вибухне й запрацює той гвинт, на якому я сидів. Але мене тішила думка про довгоочікувану Лиську.
До речі, Лиська – це Лисяча бухта. Кажуть, що її назва походить від морської лисиці. Хоч місцеві старожили запевняють, що раніше бухту називали Лисою через оголені берегові виступи, що височіли над нею. А Лиською її з часом назвали старі растамани від великої до неї любові.
Валера нас висадив, ми попрощалися. Він розвернув машину й поїхав. Коло нас були величні гори, чисте море… й растамани. Нас знову накрила ейфорія. Оскільки намет ми з собою не взяли, то спати нам було ніде. Але головне в кожній проблемі – це розуміння проблеми, а не спроба її розв’язати. Рішення завжди приходять самі. Ми пішли пити чай у найближчий заклад – критий великий намет радянського типу, чимось схожий на намет військової польової кухні. Узяли трав’яний чай із квітами. Вибирала Марія. Я не заперечував. Ми сіли на тахту.
– Зараз прийду, – сказав я Вишні.
– О’кей.
Я підійшов до бармена.
– Де тут можна пожити? – спитав я. – А то ми приїхали без намету, просто не знали, що сюди потрапимо.
– Можете в нас.
– На тій тахті, де п’ємо чай?
– Ні, у наметі. Ми здаємо.
– Добре.
Ми домовилися про ціну. У Лисьці ми пробули три дні. Тут у всьому – у повітрі, у сонці, у морі, у людях – відчувалася радість, відчувалася безпека від соціуму й свобода від буднів. Словом, цілий букет радості. Ми вподобали собі кафе, у якому снідали, обідали й вечеряли.
Наша наступна й водночас кінцева поїздка була в Штормове, про яке ми так мріяли. Вибиратися з Лиськи доволі складно. Там уздовж моря тягнеться стежка з виступаючим камінням, через яке треба перелазити. Крім того, ще й вода ледь не збиває з ніг. А ще треба пройти через маленький тунель. І не просто пройти, а пройти в стилі «лімбо». Так і дивися, щоб, бува, не вскочив у яку пастку. Довжина тієї стежки десь із кілометр. Виводить вона до містечка Курортне. Кажуть, що його мешканці не дуже люблять тих, хто приходить у їхнє містечко звідти, звідки прийшли ми.
Подолавши ще приблизно кілометр, ми нарешті дістались автобусної зупинки. Про автостоп ми тоді чомусь не подумали. Дивно, але факт! Автобусом повз край коньяку й Валеру
