Матадор. Нотатки авантюриста - Ігор Зарудко
До магазина ми дісталися швидко. Мабуть, тому, що поруч із нами не було дівчат. Мене це тішило. Жінка завжди затримує чоловіка, хоч і без неї хріново. Я часто думаю: і хто ото таке вигадав? Хто? От живеш ти собі сам-один. Насолоджуєшся життям. Ходиш по пабах з друзями, на футбол, у театр, у кіно. І раптом зустрічаєш її. Закохуєшся. І починається… Ви з’їжджаєтесь і живете разом. Вона й ти. У вас виникає купа всіляких проблем. Але ви все одно щасливі. Є проблеми – є життя. Та за якийсь час це життя починає напружувати. Вона йде на зустріч із подругами, а ти, власне, й не проти. «Хай іде, хоч трохи побуду сам», – думаєш собі. Випиваєш п’ять, а то й шість пляшок пива й витягуєшся на підлозі. Поки ти п’єш пиво, у твою голову починають лізти різні думки, закрадається якась недовіра: це ж вона з подругами пішла в кав’ярню, а вона ж вродлива, і там точно хтось із нею познайомиться… Вона залишить йому свій номер… Ти п’єш далі й починаєш себе заспокоювати: вона ж мене любить, тільки мене… Так, ця краля моя, моя навіки… І ось ця краля приходить додому близько першої ночі. Ти сидиш уже без пива, мовчки лягаєш спати. На ранок починаєш допит, і – «па»! Ось тобі перша сварка. За якийсь час історія повторюється. Потім усе повторюється знову, тільки навпаки. І якось зранку «па» – і ви розбігаєтеся в різні боки. Ти пиячиш тиждень, може, і більше. Або пиячиш доти, доки тобі не посміхнеться якась інша дівчина. Вона, твоя колишня, одразу після розриву стосунків іде й накуповує собі купу шмоток. Десь у місті ви зустрічаєтесь, обмінюєтеся поглядами й сумними посмішками. Усе було й наче не було. Була вона! Був ти! Були проблеми! Усе було! А залишилися тільки сумні посмішки на ваших обличчях. Хто це вигадав? Хто? І навіщо? Але це так, ліричний відступ.
Отож, ми з Ромашкою зайшли в магазин. Набрали питва, харчів і пішли. Трохи пройшли, і нам здалося, що випивки малувато. Повернулись і купили ще. Ідучи далі, ми згадали, що треба назбирати якогось каменюччя для багаття. Тоді ми звернули з дороги в ліс і невдовзі побачили недобудований чи то будинок, чи пансіонат, тож попрямували до нього. Там набрали цегли. Кожен по п’ять-шість штук. Нести було, звісно ж, не дуже легко, та й до наметів далеченько.
Ромашка завів розмову про футбол, я ж намагався змінити тему й поговорити про жінок. І мені це вдалося. Ну, люблю я жінок. Що тут удієш! На одній із галявин ми зробили привал і випили по пляшці. До дівчат ми прийшли з випивкою, харчами й цеглою. Чоловіки! Вони глянули на нас і розсміялися. Що ж їх так розвеселило? Я глянув на себе. Блін! Матня розстебнута. Відливав у лісі й не застебнув. Пика й одяг присипані білим і червоним пилом із цегли – і в Ромашки, і в мене. Та ще й алкоголем від нас несе. Як же тут не сміятись?
Тим часом сонце вже сідало за обрій. Ми знов пішли до річки. Я подарував Марії лілію. Вона подарувала мені поцілунок. Він був ніжний, наче дотик ранкових променів сонця. Її вуста були прохолодні й мокрі. Вона вся аж пашіла. Її волосся горіло на тлі блакитно-рожевого неба. Я обійняв її, палко поцілував і чомусь згадав наш перший цілунок. Я був тоді надто сентиментальним. Бо любив. І люблю.
Накупавшися, ми пішли шукати дрова. І чому ми не зробили це вдень? Доки я збирав гілляччя, поколовши собі руки, ноги й навіть пику, Ромашка без усяких пригод натягав дров, яких мало вистачити на все життя. Ми випили. Він знову пішов шукати дрова. Я ковтнув кави й подався за ним. Надворі вже стемніло, тож я вирішив, що залишати його наодинці не можна. Я був у цьому переконаний. Ми швидко повернулись: я ніс кілька невеликих гілочок, а він – цілий оберемок товстого гілляччя. Побачивши нас, дівчата знову засміялися. На цей раз, напевно, тільки з мене. Та я не образився, сказав, що все тримав під контролем і що без контролю нічого не може бути. Я знову випив, і ми всілися довкола багаття. Сиділи й говорили про вічне.
Час спливав. Дров ставало все менше. Ми говорили, сміялись, їли й пили, але більше таки сміялись. А вогонь усе їв і їв гілляччя. Полум’я почало поволі згасати. Нас огортала темрява. Холод пробирався під кофти й пощипував тіло. Годинник показував початок четвертої. Наші ковдри лежали на землі. Їх укрила ранкова роса, і вони відсиріли.
Потім ми повлягалися спати. Я заснув просто неба. Між мною і землею – каремат, між мною і небом повітря, чисте повітря з лісовими духами й таємницями. Я думав про кількість померлих тварин у цих місцях, про їхнє життя, про їхню смерть. Про вплив людини на природу, про Марію, яка вже спала, про любов, про секс і свободу.
Ромашка спав неподалік і теж був схожий на бутерброд: земля – каремат – він – повітря – небо. Власне кажучи, небо починається просто з землі. Ми щодня ходимо по землі, перебуваючи на небі, й самі того не усвідомлюємо. Можна сказати, ми – частинки неба. Принаймні дехто.
Прокинувсь я від холоду. Уночі я сповз із каремату й спав просто на траві. Якби ви знали, як класно прокидатися, відчуваючи на обличчі ніжні дотики трави. Усі, крім Альони, уже повставали й тинялися туди-сюди без діла. Як на мене, краще б поспали. Вода накочувалася на берег невеличкими хвильками так, неначе віталась із нами. Я посміхнувся.
Ми провели біля річки цілісінький день, а під вечір зібрали речі й попрямували до електрички. Назад ми дісталися значно швидше, навіть попри те, що дівчата були з нами. В електричці я знову… Як ви думаєте, що я робив? Так-так, я спав. Марія, як завжди (ви вже вгадали?), читала книгу. Потім вона спала, а я втикав у вікно. Альона вовтузилася на своєму квадратному метрі на сидінні. Валя майже весь час дрімала. Ромашка говорив із усіма
