Мобі Дік, або Білий кит - Герман Мелвілл
На той час «Пеквод» ішов на північний схід, наближаючись до Формози і островів Баші, між якими лежить один із тропічних виходів до Тихого океану з китайських вод. Коли Старбак увійшов, Ахаб сидів над загальною картою східних архіпелагів, розгорнутою на столі; поруч лежала інша карта, більш детальна, на якій була окремо позначена довга смуга східного узбережжя японських островів — Ніппон, Мамаї[349] і Сикоку. Упершись своєю новою, сліпучо-білою кістяною ногою в пригвинчену до підлоги ніжку стільця, цей чудний старий стояв спиною до дверей з розкритим ножем у руці і, зморщивши лоба, знову прокладав свої колишні курси.
— Хто там? — спитав він, почувши кроки, проте не озираючись. — Геть! На палубу!
— Капітан Ахаб помиляється; це я. У трюмі тече лій, сер. Треба відкрити трюм і викотити бочки.
— Відкрити трюм і викотити бочки? Ми вже підходимо до Японії; і стирчати тут тиждень, щоб залатати купу старих обручів?
— Або ми це зробимо, сер, або за один день втратимо більше лою, ніж, мабуть, зможемо зібрати за рік. Те, заради чого ми пройшли двадцять тисяч миль, потрібно зберегти, сер.
— Авжеж; тільки коли ми це дістанемо.
— Я казав про лій у нашому трюмі, сер.
— А я про нього не казав і не думав. Іди! Нехай тече! Я й сам дав течу. Еге ж! Теча на течі; весь напханий дірявими бочками, і всі ці діряві бочки їдуть у трюмі плохенького корабля; мені аж як гірше, ніж «Пекводу!» Та я все одно не зупиняюся, щоб залагодити свій пробій; бо як його знайдеш у корпусі, що дав таку глибоку осадку, і як його залагодиш, навіть якщо знайдеш, у лютому штормі життя? Старбаку! Я тобі наказую — не відкривати трюм!
— Що скажуть власники, сер?
— Власники нехай стануть у Нентакеті на березі і спробують перекричати тайфун. Яке до них діло Ахабу? Власники, власники… Що ти торочиш мені, Старбаку, про тих бідолашних власників, наче то не власники, а моя совість? Затям, єдиний справжній власник — це той, хто наказує; а моя совість — ти чуєш чи ні? — моя совість у кілі мого корабля. Іди нагору!
— Капітане Ахаб, — мовив помічник, зашарівшись, і ступив у глиб каюти з такою шанобливою і обережною сміливістю, яка, здавалося, не тільки остерігалася себе виявити, але й навряд чи довіряла самій собі. — І людина, вища за мене, простила б тобі те, чого ніколи б не простила молодшому, та й щасливішому, капітане Ахаб.
— Чорт забирай! Ти так знахабнів, що смієш мене судити? Нагору!
— Ні, сер, я ще не скінчив. Я уклінно прошу вас, сер. Так, я смію просити вас — майте терпіння. Хіба нам не слід порозумітися, капітане Ахаб?
Ахаб вихопив заряджений мушкет із стійки (що є предметом обстановки в каюті майже кожного корабля у південних рейсах) і, націлившись у груди Старбака, вигукнув:
— Є один бог — владика землі, і один капітан — владика «Пекводу»! Нагору!
Очі старшого помічника палали, обличчя його так пашіло, що якусь мить здавалося, наче його справді обпекло вогнем з широкого дула. Та він переміг себе, випростався з майже спокійним виглядом і, йдучи з каюти, на мить затримався біля дверей:
— Ти образив мене, сер, але не скривдив; і все ж я прошу тебе — стережися. Не Старбака — ти б лише сміявся з цього; ні, Ахаб має стерегтися Ахаба; стережися самого себе, старий.
— Він храбрує, а все ж таки слухається; вельми обачна хоробрість! — мовив Ахаб, коли Старбак пішов. — Як там він сказав? Ахабе, стережися Ахаба, — у цьому таки щось є!
І він, мимоволі спираючись на мушкет, як на тростину, насупивши своє залізне чоло, став походжати по тісній каюті; потім глибокі зморшки на його лобі розгладилися, і він, поставивши на місце мушкет, піднявся на палубу.
— Ти славний хлопець, Старбаку, — стиха мовив він до свого помічника; а потім наказав матросам: — Прибрати брамселі! Фор— і крюйс-марселі на рифи; грот-марсель обрасопити! Талі підняти, трюм відкрити!
Марно було б гадати, що цього разу змусило Ахаба так поставитися до Старбака. Можливо, то був щирий душевний порух, а може, просто політичні міркування, які за даних обставин не допускали ані найменшого вияву ворожості, навіть тимчасової, в одному з головних начальників на кораблі. Хай там як, а його наказ виконали, і трюм було відкрито.
Розділ 110
Квіквег у труні
Після ретельного огляду з'ясувалося, що бочки, які закотили у трюм в останню чергу, всі цілі; отже, теча була десь нижче. І ми, скориставшись тим, що стояв штиль, вирішили дістатися у глиб трюму. Ламаючи скрепи, ми лізли все нижче, щоб пробудити від тяжкого сну велетенські стогалонні бочки в нижніх ярусах — наче виганяли кротів із глухої пітьми на денне світло. Ми залізли у справжні нетрі, де стояли такі старезні, поточені часом, вкриті пліснявою гігантські бочки, що серед них можна було б шукати поросле мохом первісне барило, наповнене монетами самого капітана Ноя і заліплене об'явами, у яких Ной марно попереджає нерозумний старий світ про потоп. Одна по одній ми котили нагору бочки з питною водою, хлібом, солониною, зв'язки бондарних заклепок і залізних обручів, тож врешті-решт на палубі ніде було повернутися; кроки відлунювали в порожніх трюмах, наче ви прогулювалися над катакомбами; і корабель гойдався на хвилях, мов наповнена повітрям пляшка в оплітці. Голова в «Пекводу» обважніла, наче в школяра, що вивчив Арістотеля натщесерце. Щастя, що тайфуни тоді обходили нас стороною.
Отоді й напала на мого товариша-язичника, мого щирого друга Квіквега люта лихоманка, що ледь не вкоротила йому віку.
Слід сказати, що в китобійному ремеслі не буває синекури; тут гідність і небезпека йдуть пліч-о-пліч, і що вище ти піднімешся, то тяжче мусиш працювати, поки не досягнеш капітанського звання. Так було і з бідолашним Квіквегом, що як гарпунер повинен був не тільки змагатися з живим китом, але також — як ми вже бачили — вилазити в штормовому морі на його мертву спину, а потім спускатись у морок трюму і, обливаючись потом у цьому глухому підвалі, совати важкі бочки і пильнувати, як їх установлюють. Одне слово, гарпунери — то чорнороби китобійного ремесла.
Бідолашний Квіквег! Коли корабель уже наполовину випорожнили, треба було б вам нахилитися над люком і зазирнути в трюм, де напівголий татуйований дикун повзав у вогкій темряві, наче плямиста зелена ящірка на дні криниці. Криницею, чи то льодовнею, цього разу і став
