Лазарит - Симона Вілар
І на додачу до всього Мартінові доводилося ховати в таємному приміщенні язикатого знахаря. Єгуди бен Авріеля краще було б позбутися, поки його хтось не виявив у будинку, вщерть набитому зброєносцями, пажами та наближеними короля Ґвідо. Ейрік радив просто придушити старого єврея, але Мартін відчував вдячність до Єгуди, який допоміг йому позбутися страхів, пов’язаних із проказою, тому не міг на таке наважитися.
Однак ця вдячність будь-якої миті могла погубити самого Мартіна. І тоді пані Сарі та її сімейству взагалі не буде на кого розраховувати.
На заході сонця спека зменшилася. Мешканці Акри виходили з будинків, а Мартін, передавши свій пост іншому воїнові, вирушив у порт. Хай там як, та залишити місто морем було б значно безпечніше за тривалі й ризиковані мандри через усю розорену війною країну.
Він і раніше приходив у гавань, але завжди переконувався, що становище аж ніяк не сприяє втечі єврейської родини. Повсюди сновигали орденські брати – госпітальєри разом із храмниками, тривали ретельні перевірки, усі судна доскіпливо обшукувала тамтешня охорона, а надто ті з них, що покидали порт. Шкіпери, з якими вдалося поспілкуватися Мартінові, не хотіли ризикувати та ні за які гроші не погоджувалися брати на борт людей без подорожньої грамоти, підписаної одним з очільників хрестоносців.
Цього вечора Мартін побачив, як з однієї фелуки охоронці зводили на берег якихось бідолах-мусульман, котрі намагалися щось пояснити, але воїни, не бажали нічого слухати, колотили їх древками списів і гнали в бік караульного приміщення.
Звична картина для завойованого міста. Однак разом із тим у порту налагоджувалося мирне життя. Різанини, як та, що зчинилася в Єрусалимі після завоювання хрестоносцями Священного міста, не повторилося. Місцевих мешканців не займали, оскільки армія потребувала теслів та пекарів, лазників і чоботарів. Знову лунав лемент зазивайлів біля крамничок, снували закутані в покривала жінки з пласкими кошиками на головах, мчали з дорученнями пажі в пістрявих туніках із гербами своїх панів, водоноси ламаною франкською говіркою пропонували вгамувати спрагу, ревіли віслюки, мекали вівці, яких носильники-хамбали тягнули на берег сходнями одного із суден. У повітрі пахло смолою, водоростями, спеціями, а поруч з арабською та тюркською повсюди лунала співоча італійська мова.
Чи не найбільше з приводу звільнення Акри раділи італійські купці. Вони вже вирішили, де розташовуватимуться їхні торговельні квартали – пізанське, венеціанське, генуезьке – кожен з особливими правами і привілеями, й укладали угоди. Італійці постачали хрестоносному війську метал та шкури, деревину й вина, а вивозили з Палестини прянощі та аромати, чеканні вироби арабських майстрів і східні тканини.
Мартін умостився в затінку штабеля для солоної риби, механічно гризучи фісташки, що купив у коробельника. Він нічим не відрізнявся від решти хрестоносців: при паску меч у піхвах, за паском – скручений довгий батіг із сириці, товста шкіряна куртка з нашитими на неї сталевими пластинами, на голові – напівсферичний шишак з наніссям і стібаним каптуром-підшоломником, який частково приховував вилиці та підборіддя воїна.
Упізнати його в цьому було непросто – точнісінько так само екіпірувалися сотні вояків Христа, що заполонили місто, і лише герб де Лузіньянів на Мартінових грудях свідчив: це людина короля Ґвідо. Однак він старався не привертати до себе уваги.
На це були вагомі причини. Ось і зараз йому довелося низько опустити голову, немов вивчаючи носаки власних чобіт, бо до одного з причалів рухався невеликий гурт лицарів-лазаритів. Чорт забирай! Досі йому щастило не перетинатися з ними в переповненій воїнами Акрі, хоча, міркуючи, як звідси вибратися, він постійно валандався вуличками, що прилягали до фортечних мурів, та і в порту частенько бував.
Лазарити пройшли зовсім поруч, але їхні обличчя, приховані горщикоподібними топхельмами, були звернені на море. Мартін простежив за їхніми поглядами: між двох веж, у кінці портового молу, у гавань входив великий корабель. На його кормовому флагштоку майорів червоно-синій прапор Антіохійського князівства. Палубні матроси прибирали і згортали паруси, частину весел уже було піднято на борт. Коли корабель підійшов до причалів, Мартін помітив на верхній палубі декількох лицарів із зеленими хрестами на котах. Нові брати ордену Святого Лазаря! Це їх прийшли зустрічати прокажені – загону Благої Смерті додалося.
Мартін залишався у своєму сховку, аж поки лазарити разом зі щойно прибулими пішли геть. Перечекавши певний час, він теж зібрався йти – сьогодні в порту не було жодного, навіть найпаршивішого суденця, із капітаном котрого можна було б поспілкуватися щодо рейсу в будь-який із портів Ромейської імперії та особливих пасажирів.
Мартін підвівся, поправив пасок із мечем, але раптом знову пильно поглянув на судно з Антіохії. Сарацин у темній чалмі обережно зводив сходнями на причал сіру в яблуках кобилу, й обох – коня і людину – Мартін знав.
Сабір! Нарешті! Ось хто був йому тут потрібен. Із таким помічником їхні справи налагодяться. Бо хоч який Ейрік тямовитий і запопадливий, але Сабір значно розумніший та заповзятливіший.
Мартін бачив, як до Сабіра підійшли вартові й почали розпитувати, потім гукнули одного з орденських братів, але, урешті-решт, відчепилися й пропустили. Це і доводило, що нині потрапити в Акру значно легше, ніж виїхати з неї.
Мартін пішов навперейми Сабірові. Той одразу його помітив, однак удав, що не впізнає, і йшов далі, озираючись, як людина, котра вперше опинилася в цьому місці. Мартін наздогнав його й на ходу обмацав наконечник булави з вишкіреною пантерячою мордою, що стирчав у сарацина з-за паска.
– Небезпечна, мабуть, штука?
Він пам’ятав: Сабір купив цю зброю ще в Дорілеї і був дуже задоволений тією покупкою.
Сабір поглянув на лицаря з-під лоба.
– Вона просто створена, щоб відбиватися від розбійників на глухих дорогах. Світ, що його сотворив Аллах, недосконалий, тож бідному перехожому часом доводиться себе захищати.
З боку могло видатися: сарацин незадоволений увагою надокучливого хрестоносця, проте веселий блиск у його вузьких темних очах видавав, що він радий зустрічі.
Мартін тихенько наказав: «Іди за мною!» – і пішов до арки при вході в порт. Сабір ступив за ним, ведучи коня під уздечку. Вони були майже біля входу, коли попереду зчинився галас, з’явилися якісь вершники й почали тіснити коняк перехожих, звільняючи дорогу. Потім залунав
