Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Стало чутно, як до подвір’я підкотив автомобіль. Двигун затих. Ти наблизився до виходу і вийшов назовні, щоб показати Русланові шлях. Негайно завалував собака, забрязкотів ланцюгом. Йому відповів другий, третій. Всі рукорацькі пси зайшлись гавкотом.
Треба було діяти швидко. Я побачила, як дві ваші постаті вималювались у проймі дверей. Швидкими кроками ви наближалися до скульптури, аж доки дорогу вам не загородив індик. Він забелькотів розпачливо, скрегітливо, ще раз і ще. Його крик, схожий водночас на сміх божевільної жінки і на плач дитини, яка втратила матір, обривався, щоб за мить пролунати знову, ще голосніше, ще ґвалтовніше. Враз усі тварини загорлали. Верещала кішка, вигнувши спину дугою. Свині вищали, ніби їх ріжуть живцем. Повітря було повне пір’я і пуху.
Ви з Русланом наблизилися до скульптури, розштовхуючи звірячі тіла. Ти скинув кішку зі своїх плечей, ухилився від кобили, яка з розгону налетіла на тебе, цілячись передніми копитами просто в налобний ліхтар. Руслан відбивався від індика.
Ви з зусиллям відірвали Онуфрія від землі. Кам’яна основа була обліплена гноєм і сіном. Кури били вас крилами по обличчю. Кролі метушились навколо ваших ніг, намагаючись вибити вас із рівноваги.
Що робила я? Не пам’ятаю. Може, продовжувала чухати лагідну льоху за вухом. Може, обережно складала до кишень індичі яйця. Швидше за все, просто спостерігала.
Найдивовижніше те, що навіть увесь цей тваринний ґвалт нікого не розбудив, не привернув уваги. Ми були в самому центрі села — там, де дві паралельні безіменні вулиці об’єднані короткою перетинкою стежки, — але навколишні хати залишалися темними й тихими. Навіть у білому будинку господарів стайні, обгородженому високим бетонним муром, не світилося жодне вікно.
Люди прокинулись щойно тоді, коли ти, Богдане, почав лютувати. Це ти усіх розбудив. Ти сам привернув увагу до злочину.
Це сталося, коли ви з Русланом відчинили задні дверцята темно-оливкового мікроавтобуса, щоб завантажити в нього скульптуру, — і ти постав перед його вмістом. Ти впізнав усе, що там було усередині: угорські фаянсові тарелі з золотавими краями; порцелянову супницю й соусницю, на денці яких чітко проступав маленький чорний орел верхи на свастиці; польські посріблені ножі, ложки і виделки; і твої улюблені маленькі ложечки з гнутими ручками, з круглими черпачками, аж бурі від старости; темно-сині чеські кавові філіжанки і один келих для шампанського кольору темного виноградного соку; мельхіоровий чайник, мідну тацю, одну золоту виделочку з двома зубцями; кілька ложок і келих з вигравіюваними єврейськими літерами; склянки, бутель для вина з жовківського склозаводу Лілієна і бережанські піялки; радянський посріблений мельхіор з емблемою у вигляді качки; тарілки і блюдця з вишнями й олімпійськими ведмедиками, і ще — глиняний глек і глибокі полив’яні тарілки. А ще: личка святих, що проглядалися з облущеної побляклої фарби ікон; оберемки банкнот Ваймарської республіки; австрійські дукати; поштові марки на честь дня народження Гітлера; листівку з Тюркеншанцпарку з водоспадом і альтанкою, списану дрібним і нерозбірливим почерком; два настінні бронзові підсвічники. А ще: важкий багряний із золотом оксамитовий чохол для Тори, срібну табличку з написом «Уявляю Господа перед собою завжди», кілька золотих менор і ханукій із вигнутими ніжками, срібні предмети для обрізання — ножі й чаші, цілу колекцію дво- і трирівневих срібних корон для Тори: з дзвіночками, з фігурками оленів («Будь прудким у виконанні волі Творця»), левів (символа царської волі і влади), єдинорогів, Скрижалями Заповіту, семисвічниками на знак зв’язку між світами і семи днів творення. А ще: чотири валізи, набиті старими вибляклими фотокартками. А ще: товсту коричневу книжку в палітурці з м’якої шкіри з жовтими, а то й брунатними сторінками, старанно списану кимось і змальовану майже повністю.
Враз ти сполотнів і випустив із рук свій бік статуї, від чого Руслан втратив рівновагу і тільки дивом устиг відсмикнути кінцівки з-під святого, що, глухо гепнувши, завалився на бік. Ви з ним заревіли одночасно, гучніше від усіх тварин разом узятих. Ти кричав на Руслана, кричав на батька, який не міг тебе зараз чути, але найбільше кричав на себе самого, останнього дурня серед дурнів. — Це крадіжка! — кричав ти. — Він вплутав мене у крадіжку! Він злодій! — і, накинувшись на Руслана, завалив його на землю. Той, звісно, був набагато вмілішим, коли справа стосувалася побиттів: за мить він сидів на тобі верхи, спрямовуючи стиснутий кулак тобі то у вилицю, то в ніс, то в щелепу. Твоя голова підстрибувала, як шкіряний м’яч, товклась об землю. З рота випорскували струмені крови й слини. Я чула, як страшно стукали твої зуби.
З усіх усюд збігались люди, більшість із усіх 419 мешканців села (декого несли на руках). Попереду біг отець Штунда. За ним, допомагаючи собі костуром, немов то була її третя нога, з небаченою швидкістю кульгала стара Марія в пурпуровій хустці, накинутій на плечі. Її довге сиве волосся розвіювалося навколо голови мертвою травою. Господар стайні стояв уже над Русланом, притискаючи до його червоного м’ясистого вуха рушницю. Отець Штунда перехилився через спину Руслана і з докором зазирнув тобі в очі. Він, здавалося, плакав. Його сльози падали на твоє закривавлене обличчя. Хоча, може, то були твої сльози.
Я бачила, яким маленьким хлопчиком ти був тієї миті. Крізь велике тіло дорослого чоловіка проступила беззахисна дитина. Якби ти не був дитиною, ти б не довірився злодієві, ти б йому не повірив. Це він, хлопчик, зрадів, що батько вперше в житті прийшов йому на допомогу, що захотів допомогти.
Тим часом господар двору, вправний мисливець, який за останні двадцять три роки відібрав життя у двадцяти шести дорослих лосів і ста восьми сарн (уже не рахуємо дитинчат звірів, дрібну дичину і птаство), взяв із рук своєї дружини мотузку, відклав рушницю набік і нахилився, щоб зв’язати Русланові руки за спиною. Він завжди відзначався тим, що вмів думати швидко: згідно зі струнким планом, який вилаштувався в його голові, він збирався відвезти злочинців до Тернополя і здати поліції.
Але вже наступної миті чоловік лежав горілиць на землі, а Руслан стояв на ледь зігнутих у колінах і широко розставлених у боки ногах і тримав обома руками на рівні грудей статую святого Онуфрія, розмахуючись ним над тобою, прагнучи тебе розчавити. Ось тут я метнулась уперед, випроставши руки, ніби стрімголов пірнала у чорну глибочінь. Я тільки відчула, як мене розрізає навпіл, як чимось вогненним проорює мій живіт, мою спину, як із мене живцем зриває шкіру, як тріщить мій хребет, водночас лунаючи, як арфа чи радше кобза. Мене торкнулися складені в молитві руки мудрого старця. Наступної миті ми з ним одночасно влетіли в
