Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн
У Лa-Рошелі також, певне, розгнівались і обурились, і для Анрі краще було пересидіти якийсь час трохи далі від них, хоч би на відстані одного дня дороги. Перша відповідь на таке сміливе слово, звичайно, така: «Забув усе! Невдячний! За кого ж вони полягли — жертви Варфоломіївської ночі? Ви, ваша величносте, їхали на своє весілля, а наших повели на заріз! І тепер ці жертви мають лишитись невідомщені, щоб вам зручніш було торгуватися за землі з їхніми вбивцями? Поверніться в істинну віру! А то й ми ще забудемо, хто була ваша мати». Ось як промовляє голос відважних і непіддатливих протестантів і чутний він далеко: Анрі його чує серед свого похапцем збитого двору «без релігії». Він мав би бути проводирем протестантів — але замість нього таким проводирем став інший: його кузен Конде, що поспів раніше. Він ревний і хапливий, не бачить нічого далі війни партій. І ви, добрі мої одновірці, покладаєтесь на цього безголового! Він же ще й досі живе за часів пана адмірала. Не розуміє, що це однаково — ділити королівство заради віри чи роздирати його задля власної вигоди, як вертун-монсеньйор. Кузен Конде і Двоносий схожі тим, що вони обидва нічого не здійснять і що вони з'явилися завчасно. Їм би слід сидіти, де сиділи. Але найдужче квапиться той, кого не кликано.
Так тлумачив Анрі стан речей сам для себе, а тим часом завзято збирав далі прибічників і лякав їхньою кількістю французький двір, поки звідти почали надходити пропозиції — і коли з кузеном, колишнім другом, домовитись не пощастило, то з фортецею Ла-Рошеллю він усе ж намагався порозумітись. Вони там мали дізнатися, хто він: їхній друг, як завжди, але водночас принц крові. Вони наполягали, щоб він ходив на проповіді,— а то йому нема чого розраховувати на прихильників істинної віри. Кузен Конде очорнив Анрі перед ними, як заблудлу вівцю. Якби його викинули з протестантської громади, він не становив би для Конде небезпеки; отже, кузен, доти лиш дурний, став ще й лихий.
І з другого боку справи стояли не краще: французький двір помирився з монсеньйором[107], просто обсипавши його провінціями, маєтками, рентами, пенсіями. А королю Наваррському не даровано нічого, його тільки поставлено від імені короля Франції губернатором Гієнні, тобто підтверджено його давній титул. Нехай буде радий і тому, бо що він мав доти? Ні партії, ні землі, а головне — ні лівра грошей. Таким чином він, правда, погодився на поділ королівства, але тільки тимчасово, як запевнив він себе. Та в цих запевненнях мало втіхи, коли ти мусиш від'їхати, як справжній Королик, на південь і не мати приступу до важливих державних справ. І то хтозна-доки. Тепер йому й на думку не спадало, що аж на десять років: адже в двадцять три роки здається, що це — ціла вічність.
«Ну що ж, наберімось терпіння — терпіти ми в Луврі навчилися. Відкладати, поступатися, про людське око зрікатися всього, а в душі живити вперту думку — крізь цю школу ми пройшли, в цьому нас ніхто не перевершить. Панове ларошельці, вашій партії доконче потрібен проводир і він повинен ходити на проповіді? Гаразд, ходитиму, вже йду! Хто згодився ділити королівство, той може так самісінько розділити й релігії — і те, й друге проти власної волі, тільки під тиском вашої затятості. Погляньте на моїх дворян-католиків: вони поміркованіші. Правда, їм уже не можна мене покинути, бо вони посварилися зі своїм двором. І я їх не відштовхну, хоча сам уже не ходжу на обідню. Але на проповіді ходитиму, щоб здобути й вас, — що вдієш, коли ви впертіші. Згодом воно вам віділлється, бо я твердолобих не люблю, хоча саме серед них трапляються найдоброчесніші, а кого ж мені любити щиріше? Та буває, що людина тільки вдає з себе доброчесну, а насправді вона тільки дурна й злостива — і саме через це ми з кузеном Конде зробилися запеклими ворогами. Нехай він розставляє свої фігури; я одним ходом дам йому мат — піду на проповідь!
Якби ви знали, добрі люди, — думав Анрі, довго й грунтовно виважуючи своє повернення до реформованої церкви, — якби ви знали, що все, по суті, залежить від однієї обставини, твердої волі та дрібки талану!» Під тією обставиною він мав на увазі, що народився принцом крові, але не нагадував про неї нікому: навіть гордість може обернутися хитрістю.
Свою сестру Катрін він викликав до Ніора. Це місто лежить на кордоні провінцій Пуату й Сентонжу — зовсім недалеко від Мекки гугенотів[108]; до тієї Мекки сам він збирався вступити, аж коли вже його приймуть назад у лоно рідної віри, — щоб не було причини соромитись свого повернення. І тринадцятого червня в Ніорі він урочисто зрікся католицтва. Живим доказом його щирості стояла поруч нього принцеса Бурбон, його сестра, непохитна протестантка й у найтяжчі часи. А двадцять восьмого числа того самого місяця він прибув у Ла-Рошель. Тепер він уже не мусив понурювати голову, і дзвони дзвонили, вітаючи його, як колись вітали його любу матусю, королеву Жанну, чиєю твердинею й утечищем завжди було це місто. Сам він якось був облягав його з католицьким військом. Декотрі це пам'ятали; вони мовчали, коли він
