Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн

— Серед вас є два зрадники. Дивись, кому я покладу руку на плече!

Першому він поклав руку на плече панові д'Еспальонгу й сказав:

— Я забув попрощатися з королевою Наваррською, їдьте назад і перекажіть їй: хто чесно держиться мене, той ніколи про це не пошкодує.

Те саме Анрі зробив з другим шпигом — його він послав до короля Франції, доручивши переказати: «На волі я служитиму йому краще». Обидва, побачивши, що їх викрито, кинулись на коней. Решта дворян захвилювалися:

— Отямтесь, ваша величносте! Ці люди небезпечні, вони нацькують на нас селян. Ми не будемо в безпеці, якщо пустимо їх живих!

Анрі, тримаючи коня за вуздечку, відповів так безтурботно, ніби вони були ще на полюванні або грали у м'яча.

— Годі вже вбивств, — сказав він, лайнувся улюбленим прокльоном — кумедно перекрученими побожними словами — й додав: — У Луврі я бачив аж забагато вбитих. — Тоді рушив уперед на чолі своїх людей, а вдалині силуети шпигів уже танули в місячній імлі, але гучний тупіт підків чути було ще довго.

Без довгих балачок, як і годилось у їхньому становищі, вирішили, куди їм безпечніш їхати: вже не на схід, до кордону, куди їм навряд чи пощастило б дістатись, а на захід — у надійні укріплені гугенотські міста. Дороги туди були вільні для всіх, і вони вибрали яку схотіли — помчали лісом, кидаючи в синьозоряну ніч радісний сміх або мисливські поклики, немов їхні собаки ще гнали звіра. А натрапивши на лани, питали селян, що схоплювалися з ліжок, розбуджені їхнім гамором: чи не вибігав тут із лісу олень; і хто б повірив, що ці веселі мисливці насправді втікають, рятуючи своє життя. Вони й самі вже не пам'ятали про небезпеку, що загрожувала їм від шпигів. Скоріше той чи той згадував, що їхня втеча ще не коштувала нікому й краплі крові, хоч вона рясно лилася там, де на карті стояло куди менше. Один — звісно, не хто інший як Агріппа, — вбачав у цьому навіть якусь велич.

— Ваша величносте! Годі вже вбивств. Світає нова доба.

Він, звичайно, і не думав підлещуватися. Просто Агріппа любив перебільшувати свої враження — як ті, що підносять душу, так і ті, що повергають у порох, немов біблійного Йова[104].

Вони їхали в крижаному нічному холоді аж до ранку, простуючи на Понтуаз; а на світанку п'ятого лютого, в неділю, погнали коней бродом через Сену — попереду сам король зі своїм стайничим д'Обіньє. Решта трохи відстали, щоб він переїхав річку перший, задля більшої урочистості. Того самого жадав і Агріппа. Обидва, перекинувши повіддя через руку, пройшлися туди й сюди берегом, щоб зігрітися; і нараз Агріппа попросив свого владаря проказати разом з ним, віддаючи дяку богові, двадцять перший псалом: «Господи! Твоєю обороною тішиться цар». І вони в один голос проказали той псалом в уранішньому тумані.

А потім до них приєдналась не тільки нечисленна купка їхніх супутників, бо несподівано примчало ще двадцятеро дворян. Правда, всіх їх потай сповіщено в Парижі; і в ту мить, коли вони прибули, з купки втікачів виріс цілий кінний загін, якому вже не треба перехитровувати погоню, ні, він владно стукатиме в брами міст ім'ям свого короля. Серед цієї першої двадцятки є один шістнадцятирічний юнак — він сплигує з коня й падає на коліна перед Анрі. А той підводить його й цілує — в нагороду за розумну щирість цього хлоп'ячого обличчя, обличчя північного типу, з кордонів Нормандії. «Цей знає: зі мною він на певному шляху!»

— Поцілуй мене, Роні!

І Роні, згодом герцог Сюллі, вперше торкається випнутими губами щоки свого короля.

Тут, на березі Сени, в лісистому краю, зібралися люди, чиї долі саме складаються. На них падає непевне вранішнє світло з хмар, і долі їхні мінливі, як ті хмари. Всі вони ще поводяться між собою як рівні, і навіть їхній король поки що має лиш те, що й вони: молодість і знов здобуту волю. Ось тіні від хмар покривають усе довкола, і близьке, й далеке, і тільки сама середина залита повінню світла; там стоїть Анрі й одного по одному підкликає їх до себе. З кожним він хоче хвильку постояти віч-на-віч, обняти його за шию, або труснути за плечі, або стиснути йому руку. Це його перші сподвижники. Якби він був ясновидець, то розпізнав би на кожному обличчі його майбутню силу, передбачив би їхні останні погляди й відчув би коли зворушення, а коли й жах. Декотрі покинуть його дуже скоро, інші будуть з ним до його останньої години. Цього йому доведеться втримувати коло себе грішми, а цей служитиме йому з самої любові, коли майже всі вже охолонуть до нього. Але й ворожнеча, і приязнь, і вірність, і зрада — все однаково відіграє свою роль у спільних трудах тих, що мають разом прожити свою добу.

«Вітаю, пане де Роклоре, майбутній маршале Франції! А ти, друже дю Барта, покинеш мене так скоро, помреш після одного з моїх славних боїв? Роні, якби ми обидва були тільки солдатами, ця країна, певне, так би й лишилася нікчемною. Але в Сюллі великий хист до рахунків, а у мене велика душа для людей — і ці дві якості зроблять Францію найпершим серед королівств. Мій Агріппо, прощавай, я відійду з цього світу раніше, а ти, вже старий, підеш у вигнання за віру, бо її знову почнуть переслідувати, тільки-но мої очі склепляться навіки». Буйне світло лилося на них із неба, та все це лишалось незриме.

Видно було тільки молоді, без зморщок обличчя, і на всіх них ту саму радість — що вони разом і шлях у них спільний. І загін відразу рушив тим шляхом. У першому містечку, яке