Скарбничка невдахи - Шапкін

   — Пробачте, я не знала що у Григорія є сестра, — Софії було ніяково, як і мені. Ми переспали, зовсім не знаючи одне одного. Та я нарешті відчув себе людиною. Вперше за такий довгий час. 

   — Це ви пробачте, що завадила вам. Хотіла переконатись, що з братом все гаразд, — на диво, сестра говорила з нею вже як з рідною. Ми могли б познайомитись ближче, бути невеликою родиною. Та Валерія ще не знає, що мені доведеться тікати. Скоріше за все, ми більше не побачимось. Обовʼязково провідаю її перед пограбуванням. — Ну, що ж, я піду. Рада, що у тебе все налагоджується, Грицю, — вона щиро посміхнулась та вже хотіла виходити. Відчинивши двері, ми побачили там Альберта. У всій красі. 

   — Дідько... — я взявся за голову. Чому саме зараз? 

   — Схоже, я помилилась. Ти знову з цим виродком... — з її очей пішли скупі сльози. Вона швидко побігла вниз сходами. Я намагався її зупинити, пояснити все. Та Валерія не хотіла слухати. Я відчував себе так, ніби довго та старанно щось будував, як будиночок з гральних карт. І від найменшого подиху повітря, все, над чим як так старався, враз рухнуло. 

   Я ще довго приходив в себе. Навіть не став слухати старого "друга". Він погодився розповісти пізніше. Я лишив їх в квартирі і повернувся на балкон. Була вже пізня ніч. Цигарки йшли одна за іншою. Хотілося знову перехилитися, та цього разу вже полетіти вниз. Та мене знову перервав чийсь голос. Альберт підійшов, сперся на холодне металеве огородження та запалив. 

   — Пробач, чувак. Я не знав, що твоя сестра тут. Мені жесть як соромно, чесно, — з його поганого рота смерділо алкоголем. 

   — Що є то є, — холодно відповів я. 

   — То... Як ти потрапив в клуб? 

   — Не твоє діло. 

   — Слухай, я все розумію. Та зараз нам потрібна довіра. Хочеш ти цього чи ні. Ми, блін, грабувати збираємось, — я глибоко зітхнув та, все ж, наважився розповісти йому. — Жесть... Життя тебе, звісно, потріпало. Брате, пробач мене за те, що втік тоді. Я ще довго про це шкодував. Ми були такими хорошими друзями колись. 

   — В тому справа, що були. Тому ніякий я тобі не брат. 

   — Я розумію. Не думай, що мені теж було легко. Мене ще довго переслідувала поліція. Тоді, якось так склалося, що мене звели з твоїм шефом. Він і допоміг мені з цим. А взамін хотів, аби я мочив місцевих бариг, що товкали дешеву наркоту по місту. Мені довелось вбивати, розумієш? Дивитись в очі молодим хлопцям, що намагалися лише заробити. Та, згодом, я почав ховатися. Тому я тебе чудово розумію. Ти вбивав — я теж. Ти мусив робити те, чого не хочеш — я так само. Про нещасливе кохання я взагалі мовчу. 

   — Сподіваюсь, твій план спрацює. Я більше не хочу бачити це місто. 

   — Спрацює. Я звалю на схід. В якесь село під Запоріжжям. А ви з Софією тікайте десь на захід. В Карпатах багато місця. Там вас буде важче знайти. І ти нарешті зможеш жити щасливо. 

   Ми ще довго балакали. Згадували дитинство, молодість, наші пригоди, проблеми, котрі в порівнянні з нинішніми здаються чимось смішним. Я постелив його матрац на підлозі кухні. Виглядав він жахливо, ніби не спав кілька днів. Я знову опинився в одному ліжку з Софією. Вона не соромилась ніжно обіймати мене, цілувати щоки та шию. Здавалось, ніби ми вже давно разом. Та все це було від розуміння, що найближчим часом нас усіх може не стати. Місця для сорому чи страху зовсім не було. Я обійняв її навзаєм. Тепло. Тверде ліжко перетворилось на хмару. Так ми і заснули. 

   Об одинадцятій ночі ми пішли до клубу, де намагалися поводити себе так, ніби ми зовсім не знайомі. Я, як завжди, пішов мити брудні туалети. Софію чекало дещо гірше. Я був дуже злий на Михайловича, не міг дати цьому статися. Тому я пішов в його кабінет. Не знаючи, що буду казати, робити, я відчинив двері. Дівчина стояла біля нього, доки він, як зазвичай, заповнював якісь папери. 

   — Пробачте, шефе, — видавив я з себе перше, що прийшло в мою дурну голову. 

    — Ну, чого тобі, кажи? — він подивився на мене. Його прямокутні окуляри йому зовсім не пасували. 

    — За ці дні туалети дуже забруднилися. Я не встигну прибрати там все до відкриття. 

   — Ох, та що ж ви всі такі криворукі. Бери дівку, все одно толку з неї тут... Надто соромʼязлива. Ідіть звідси. 

   Вдалося. Я врятував її. Та тепер ми разом миємо унітази. Все ж, краще для неї, ніж смоктати цьому виродку. 

   Після зміни я відправив Софію до себе додому. А сам вирішив навідатися до сестри. Вона якраз прокидалась на роботу. Підійшовши до її підʼїзду, я поглянув вверх, згадуючи поверх. Я був надто сонний, тому навіть не памʼятаю як дістався її дверей. На диво, Лера відчинила. Її очі. Невиспані, стомлені. Ще я знову її розчарував. 

    — Можемо поговорити? — запитав я, все ще стоячи в коридорі. 

   — Говори. Та не думай, що я повірю хоч одному твоєму слову. 

   — Лера, я ненавиджу Альберта усім серцем. Зрозумій, я б не став звʼязуватись з ним знову. Та так вийшло, що ми троє втрапили в халепу. Клуб, в якому я працюю. Його власник — найбільший авторитет Києва. Він знає про мене все, про тебе теж. Тому ми збираємось тікати. Скоріше за все, це останній раз коли ми бачимось. Тому я прошу тебе. Тікай. Так далеко як зможеш. Їдь за кордон, будь-куди. Він дістане нас усіх, якщо я втечу, — я ще довго розповідав їй усе. Лера, на диво, уважно слухала та пообіцяла тікати. 

   Наступною моєю зупинкою було моє старе місто. Те, котре я так ненавидів колись. Я знову прийшов на кладовище. До Бориса.