Скарбничка невдахи - Шапкін

   - Гаразд, але тобі яке діло до мене? - і тут я замислився. Чому я її зупиняю? Чому мені не начхати як завжди? Як з усіма попередніми працівниками, які вже безслідно зникли. Можливо, я побачив у її очах якийсь промінь надії? Останній шанс вигребтись з цього лайна? 

   - Я не хочу, щоб хтось ще постраждав. Послухай, давай ми підемо до нього, я поясню, що ти погано почуваєшся і прийдеш завтра. А далі ми щось придумаємо. Гаразд? 

   - Добре, як скажеш. Пробач за грубість. Схоже, ти єдина хороша людина тут. 

   - Зовсім не хороша, але дякую, - ми пішли в його кабінет, обман вдався і Софія вийшла з клубу та чекала мене в назначеному місці. Після роботи ми пішли до мене додому думати, що робити далі. 

   - Тримай, - я подав їй відкриту пляшку пива. - Я знаю, тяжко мені довіритись, але я працюю там вже доволі давно. І зовсім не по своїй волі, розумієш? - я пив своє пиво і паралельно запевняв її у добрих намірах. 

   - Схоже, у тебе історія не гірше моєї. Я хотіла допомогти тату, але не помітила, як влізла в таке. Дурепа, - сказавши це, Софія за кілька ковтків випила половину пляшки. 

   - Може у тебе є якісь звʼязки? Хтось, хто допоміг би? 

   - Є, але він мій колишній. Нічим не кращий шефа з клубу. Він може допомогти, але взамін попросить у два рази більше, - раптово, мій телефон задзвонив. Великими буквами там було написано "сестра". Я підняв слухавку. 

   - Так? 

   - Привіт, Григоріє. Вибач, що дзвоню так пізно, ти, зазвичай, не спиш в такий час, - її голос був дещо розгубленим. 

   - Все добре, не сплю. У тебе все в порядку? - дивно і трохи смішно спостерігати, як наше спілкування почало змінюватись в хорошу сторону. Наші розмови перестали починатися з проклинань. 

   - Так, я просто хотіла вибачитись, що так швидко напилась тоді. Ми стільки мали б обговорити. Я помітила твої зміни, продовжуй, а я тебе підтримаю, - що що, а цього почути я не очікував. Дуже давно не чув цих слів, навіть не памʼятаю коли востаннє. Мені різко захотілось плакати, але я стримувався як міг. 

   - Дякую тобі, я обіцяю, що виправлюсь, - я почув як вона посміхнулась і кинула слухавку. Тим часом, Софія вже випила всю пляшку та писала комусь повідомлення. 

   - Він буде за десять хвилин, - посміхнулась вона. 

   - Хто?! 

  - Як хто? Колишній мій. Ти ж сам казав. 

   - Для чого ти сказала мою адресу? Хочеш щоб ще один виродок знав все про мене? 

   - Пробач, не подумала. Але придумала один варіант. Що, якщо ми назбираємо проблем на свою голову? Пограбуємо когось, чи щось, вбʼємо. І тоді шефу доведеться розбиратися з цим, і в якийсь момент йому набридне і він нас відпустить. Як тобі? 

   - Йому буде легше просто вбити нас, ніж розгрібати наші проблеми. Думаю, єдиний варіант — це звʼязки, - на вулиці вже світило. Пролунав стукіт у двері. Я був у туалеті в цей час, відмивав бруд зі свого обличчя та рук. Коли двері відчинилися, я почув чоловічий голос. Він доволі грубо звертався до Соні. Я швидко закінчив та вийшов. І побачив його. Того виродка, через кого моє життя таке як зараз. Того, хто обманув та кинув мене. Альберт. Він теж був шокований. Я повільно провернув дверний ключ, зачинивши двері, та пішов в його сторону. Він щось намагався сказати, та я перестав чути. Я накинувся на нього з усією люттю. Кулаки, ноги, голова, лікті. Чим я його тільки не бив. Дівчина намагалась нас заспокоїти, та що вона може вдіяти. Він впав, і далі моя памʼять знову обірвалася. Памʼятаю лише як намагався гамселити його усім чим можна, але, як завжди, він виявився просто сильніше. І краще. Так було завжди. У дитинстві, коли ми були у садочку, у школі, неважливо де. Він всюди був попереду. Ніколи я не був і близько до нього. Але одне я памʼятаю найкраще. Дорослі часто казали йому, щоб він не дружив зі мною, бо я тягну його вниз. На що він лише сміявся і, попри все, йшов до мене. Потім, коли ми подорослішали, він зник. Його батьки сказали, що він поїхав до Києва. А далі ви все прекрасно знаєте. 

   І ось, я лежу на підлозі майже непритомний від його ударів. Довелося знову облити мене льодяною водою, аби розбудити. Я побачив ці два обличчя над собою. Альберт дивився на мене з жалістю, мені здалося, що йому шкода. 

   - Якого дідька, Софіє? - він вхопився за голову двома руками і дивився у вікно. Він був одягнений у спортивні штани та сіру майку, на шиї висів золотий ланцюг. Вигляд у нього був дещо стомлений: не поголена щотина, синяки під очима. Цей зрадник встиг схуднути.

   - Я не знала! Ти не казав, що ви знайомі! - криком відповідала дівчина. 

   - А мені звідки знати до кого я їду, дурепа? - він почав нервово ходити зі сторони в сторону. - Довбане пекло, щоб вас, сука! 

   - Скотина ти, Альберт. Щур в людській шкірі, - я почав підводитись. - Ти кинув мене тоді, придурку. 

   - У мене не було вибору! Якби я лишився нас би обох повʼязали! 

   - І як тобі жилося на ті гроші? Купив собі що хотів? 

   - Та що ти знаєш?! - він підійшов дуже близько і злісно дивився мені в очі.  - Я валю звідси. 

   - Чекай, нам треба допомога! - Софія зупиняла його. - У мене великі проблеми. 

   - Що вже? Знову поліція? 

   - Гірше. Знаєш клуб "Нічна квітка"? - втрутився я та зловив його погляд. Він був здивований та дивився то на мене то на неї. 

   - Тільки не кажіть мені...

   - Саме так. Я давно в повній дупі, а вона від вчора. 

   - Тодто ви...в клубі Дмитра Михайловича...ну нахер, - він чудово передавав свої емоції словами та жестами, розтріпуючи своє кучеряве волосся.