Тарасові шляхи - Оксана Дмитрівна Іваненко
- Чом же плачеш ти? Ох, дурний Тарас, бач, як малий, плаче. Давай я сльози тобі витру,— дівчинка витерла широким рукавом очі Тарасові.
Тарас дивився ніяково. Це ж Оксаночка, ота кучерява Оксаночка, з якою гралися маленькими! Вона виросла, стала ще краща. Тарас дивився ніяково, але ніби сонце засяяло знову. Вона сіла коло нього і поклала руку на плече.
- Не сумуй, Тарасику, адже, кажуть, найкраще від усіх ти співаєш, найкраще від усіх ти читаєш, ще й, кажуть, малюєш ти. От виростеш і будеш малярем, еге ж?
- Еге ж, малярем, — усміхнувся радісно.
- І ти розмалюєш, Тарасе, нашу хату, еге ж?
- Еге ж... А всі кажуть, що я ледащо і ні на що не здібний... — сказав він, але не сумно і ніби сам дивуючись, що так кажуть. При Оксаночці він не міг журитися, і взагалі при ній усе ставало зовсім іншим. — Ні, я не ледащо, я буду-таки малярем!
- Авжеж, будеш! — переконливо мовила Оксаночка і раптом засміялася. - А що ти ледащо, то правда. Дивись, де твої ягнята! Ой бідні ягняточка, що чабан у них такий, — вони ж питоньки хочуть!
Схопилися за руки й побігли вдвох до ягнят і, так само тримаючись за руки, весело погнали їх до води.
Він був і пастухом, і погоничем, і чим він тільки не був, і чого тільки не робив! Але йому ж хотілося бути малярем! Все, що бачив він, йому хотілося змалювати. І гаї, і тополі, і... Оксаночку. Та минали літа, і було йому вже п'ятнадцять років.
- Ледащо! — казали люди. Бо замріється пастух, а череда в шкоду зайде. Або тут попові запрягати треба, на хрестини чи на похорони їхати, а погонич десь у садку під грушею притулився і виводить щось на папері.
...І знову, як колись, закинув Тарас торбинку за плечі і пішов шукати щастя.
Він шукав його недалеко. У селі Хлипнівці, що за Вільшаною, дяком був теж хороший маляр. До нього і прийшов Тарас. Дякувати долі, цей маляр уже не був хіромантом (Людина, яка по лініях руки нібито вгадує майбутнє і визначає характер), як тарасівський дяк; йому було байдуже, які лінії на руках у Тараса. Він наказав йому намалювати хату, і малюнок Тарасів йому сподобався.
- Так от що, парубче, — мовив дяк, — лишити тебе у себе я б лишив, але ж ти панський, от мені і потрібен дозвіл від пана, щоб ти в мене жив і вчився. Іди мерщій у Вільшану та попроси в управителя, щоб такий документ дав.
- А він дасть? — спитав Тарас, і аж дух йому перехопило.
- А чому ні? Повчишся у мене і до пана вернешся. «То вже побачимо», подумав Тарас. І ніби не драна свитина була у нього на плечах, а крила виросли.
- Так я піду, побіжу мерщій. До побачення, дядечку, я прийду зразу ж!
Він справді ніби летів у Вільшану. Він учитиметься малювати! Гей, осокори, ви чуєте? Пташко, ти летиш швидко, — як тебе обігнати?
- Дядьку, ви їдете до Вільшаної, може підвезете? Е, ні! Я швидше, ніж ваш кінь!..
«Скажений!» - подумав дядько, який їхав шляхом.
*Управитель, товстенький, гладенький чоловічок, той самий, що збирав колись дівчат на гулянку, сьогодні одержав від молодого пана Енгельгардта, якому тепер належали всі маєтки й села, листа. Лист, напевне, був дуже важливий, бо відразу управитель почав гримати на всю челядь, двох за якісь дрібниці відправив на стайню під різки, а сам ходив, як хмара, з заклопотаним, сердитим обличчям.
- Там до вас якийсь хлопець з Кирилівки проситься,— сказали йому.
- Ну, жени його сюди!..
Перед ним став хлопець із жвавими сірими очима.
- Пане управителю, я до вас. Я от дуже хочу вчитися малювати, і хлипнівський дяк бере мене в учні. Я прийшов до вас, щоб ви дозволили, документа дали.
Хлопець говорив вільно, жваво.
«А саме тебе, голубе, мені й треба!» подумав управитель, враз повеселішав, аж прицмокнув.
- А батьки в тебе є?
- Ні, померли, сам я.
- Ну, воно й краще.
- Та ні... — похитав головою Тарас, — де там уже краще — як горох при дорозі, хто не йде, той і скубне. От як я вивчуся на маляра, пане управителю... Так дасте документа?..
- Якого документа? Дурниці! — засміявся управитель. - Оце я листа від пана одержав. Йому саме таких хлопців, як ти, треба в козачки набрати.
- В козачки?! Які козачки?.. —ледве вимовив Тарас.
- А такі там козачки, пан уже знає. Так що тебе я до кухаря нашого посилаю. Ти хлопець, нівроку, моторний і меткий, може й навчишся чого.
- Пане управителю... — тремтячим голосом мовив Тарас. — Я хочу на маляра вчитися. Хлипнівський маляр погодився мене взяти.
- Ну, годі там базікати!—махнув рукою управитель.— Пан наказав усіх хлопців йому зібрати. Ну, одведіть його на кухню.
Ще не розуміючи, що сталося, Тарас поплентався за якимсь служником на кухню...
Він глянув з вікна, ніби прощаючися з луками, гаями, ставками. Тепер прощавай усе!.. То хоч вільно він бігав собі скрізь, а тепер — ніби в клітку його посадили.
Шляхом їхали гарби, може і в Кирилівку, де Яринка, Оксаночка, дід... Тепер він уже зовсім невільник... А як весело годину тому біг він цим самим
