Ловець повітряних зміїв - Халед Хоссейні
У Кабулі зиму любили всі дітлахи, ну принаймні ті, чиї батьки могли собі дозволити хорошу чавунну піч. З однієї простої причини: на час холодів зачиняли школу. Зима означала для мене кінець ділення в стовпчик і згадування столиці Болгарії та початок тримісячного періоду гри в карти з Гассаном біля пічки, безплатних російських фільмів щовівторка в Кінопарку, курми[22] з солодкою ріпою та рисом на обід після ранкового ліплення сніговиків.
І повітряних зміїв, аякже. Пора запускання повітряних зміїв. Та ловлення.
Для кількох нещасних дітей зима, однак, не означала чарівного завершення шкільного року. Бо були в нас іще так звані добровільні зимові курси поглибленого навчання. Ніхто з моїх знайомих не бажав добровільно їх відвідувати, тому батьки «добровольствували» замість них. Мені поталанило — баба до такого не вдавався. Пригадую собі одного малого, Ахмада, який жив навпроти нас. Його батько, здається, був якимось лікарем. Ахмад хворів на епілепсію, постійно носив вовняну камізельку й окуляри в чорній оправі та частенько ставав жертвою Ассефа. Щоранку я спостерігав з вікна спальні, як їхній служник-хазареєць розкидає лопатою сніг на під’їзній алеї, щоби звільнити шлях для чорного «опеля».
Я конче мусив побачити, як Ахмад з батьком сідає в авто (Ахмад у звичній камізельці та зимовому пальті, з повним портфелем книжок і олівців). А дочекавшись, коли вони виїдуть і повернуть за ріг, застрибував назад у ліжко. Лежав у фланелевій піжамі, вкрившись ковдрою мало не з головою, і дивився крізь шибу на снігові шапки північних пагорбів. Дивився й дивився, доки знову поринав у сон.
Я любив кабульські зими. Любив за м’яке нічне стукотіння сніжинок у вікно, за хрускіт свіжого снігу під чорними тумаками, за тепло чавунної пічки, особливо коли у дворах і на вулицях скреготав вітер. Але найбільше за те, що коли замерзали дерева й дороги сковувала ожеледиця, лід між мною та батьком хоч трохи розтавав. А все завдяки повітряним змія. Ми з бабою жили в одному будинку, але в зовсім різних світах. І повітряні змії були єдиним перетином наших світів, хоч і з аркуш паперу завтовшки. Щозими між районами Кабула відбувався турнір — битва повітряних зміїв. І для кожного хлопця, який жив у Кабулі, день цього турніру, без сумнівів, був апогеєм холодної пори року. Я ніколи не спав у ніч напередодні турніру. Перекочувався з боку на бік, бавився в театр тіней на стіні, навіть сидів у темряві на балконі, загорнувшись у ковдру. Почувався, ніби солдат, що намагається заснути в траншеї вночі перед вирішальним боєм. Власне, десь так воно й було. У Кабулі вийти на битву повітряних зміїв означало практично те саме, що й піти на війну.
Як і на всякій війні, до битви потрібно було готуватися. Певний час ми з Гассаном майстрували повітряних зміїв самі. Цілу осінь заощаджували кишенькові гроші, які нам видавали щотижня: кидали їх у порцелянового коника, що його баба привіз якось із Герата. Коли ж завівали зимові вітри і сніг сипався великими пластівцями, ми відмикали замочок на кониковому животі. Йшли на базар, купували бамбук, клей, шпагат і папір. Потім щодня по кілька годин шліфували бамбук для центральної та перпендикулярної планок, відтак обтягували каркас тонесеньким папером, щоб змій легко набирав висоту і маневрував. Ну і ще, звісно, треба було зробити шворку, або тар. Якщо вважати повітряного змія нашою бойовою гвинтівкою, то тар — мотузка зі спеціальним покриттям для підрізання інших зміїв — був кулею в її стволі. Тож ми виходили на подвір’я та пропускали майже п’ятсот футів шпагату через силікатний клей. Відтак вішали його між дерев, щоби висох. А наступного дня намотували готову до бою шворку на дерев’яну котушку. Щороку, коли сніг уже танув і наставала пора весняних дощів, усі хлопці Кабула мали на пальцях легендарні горизонтальні порізи — після зимових битв повітряних зміїв. Пригадую, як ми з однокласниками першого ж навчального дня збиралися де-небудь разом і порівнювали бойові шрами. Порізи пекли та не загоювалися по кілька тижнів, але я не зважав. Вони нагадували про улюблену пору року, що завжди так швидко минала. Потім староста дмухав у свисток, і ми вервечкою крокували до класів, уже сумуючи за зимою, бо назустріч нам сунула примара ще одного довгого навчального року.
Проте доволі швидко стало зрозуміло, що запускаємо зміїв ми з Гассаном краще, ніж майструємо. Той чи той недолік у втіленні наших задумів визначав долю змія. Тому баба почав водити нас до Сайфо, в якого повітряного змія можна було купити. Сайфо, старий сліпець, жив по сусідству і за фахом був мучі — швець, який ремонтує взуття. А ще він був найвідоміший у місті майстер повітряних зміїв і працював у крихітній халупці на Джаде Майванд — залюдненій вулиці на південь від багнистих берегів річки Кабул. Пригадую, як доводилося навколішки заповзати в крамничку завбільшки з в’язничну камеру, а потім ще й піднімати люк і спускатися кількома дерев’яними східцями, щоб нарешті потрапити у вогкий підвал, де Сайфо зберігав таких жаданих повітряних зміїв. Баба купував нам по три однакових змії та котушки з підготованою мотузкою. Якби я передумав і попросив собі більшого та красивішого змія, баба не відмовив би, але точнісінько такого ж купив би й Гассанові. Інколи мені хотілося, щоб усе було не так. Хотілося, щоб він хоч іноді ставився до мене як до улюбленця.
Зимові бої повітряних зміїв — то давня афганська традиція. Битва розпочиналася рано-вранці та завершувалася лише тоді, коли в небі лишався єдиний — переможний — змій (пригадую, якогось року турнір тривав навіть затемна). Дорослі збиралися на хідниках і дахах, щоб підтримати своїх дітей. Змагальники заповнювали вулиці, натягували та відпускали шворки зміїв, косилися вгору, на небо, у пошуках якомога вигіднішої позиції, щоби перетяти мотузку супротивника. Кожен боєць мав помічника — у мене був Гассан, — який тримав котушку та відпускав шворку.
Одного разу розбишакуватий малий індієць, який нещодавно перебрався з сім’єю в нашу околицю, розповів, що в його рідному
