ще у той час — атож, саме в той час — якось він супроводжував одну дівчину до театру. Давали анітрохи не менше, аніж «Фіделіо» самого Бетговена, цю диво-оперу, річ, як відомо, надзвичайно прекрасну від першого акорду і до останнього. Та мені і не треба про це вам казати, ви й самі добре знаєте. Краще скажу про одну прекумедну штуку. Щойно розбійник уздрів, як увійшла Ванда — так начебто перед її невеличкими юними ніжками стелилися білі хмаринки, щоб ступати було їй м’якенько і легко, — він миттю, тобто силою думки надав їй повноважень (хоч такі повноваження, мабуть, вельми сумнівні) російської імператриці й, поки чоло його пестила кав’ярняна музика, уявив собі, як Ванда уже проїздить у розкішній кареті, запряженій шісткою чи й двома шістками коней, проїздить петербурзькими вулицями повз цілі натовпи, зачудування яких переростає у тріумфальний захват. Ні, не зовсім дарма йому згодом сказали: «Та ти з’їхав із глузду, мій любий!» У звуках скрипок він чує суціль революції. Та облишмо про це. У кому живе дух енергії й дії, тому якраз і не гріх часом з’їхати з глузду. А загалом таки можна, либонь, повірити, що його переслідували, позаяк так виходило мовби само собою, позаяк це було дуже просто. Річ у тім, що розбійника ніколи не бачили серед людей, у товаристві, він завше був сам, як билиночка в полі. Його переслідували, щоб він навчився жити. Він був такий відкритий, такий незахищений! Він нагадував того листочка, що його хлопчик збиває дубчиком з гілочки, бо листочок своїм окремішнім виглядом просто привертає до себе увагу. Отже, розбійник мовби сам набивався, щоб його переслідували. А потім усе це йому навіть стало подобатись. Ширше про це — у наступному розділі. «У дітей світлі голови», — якось почув він на вулиці. У своєму становищі, бувши під наглядом, він видавався собі чоловіком цікавим. Його самолюбство тішило те, що йому випала честь бути немов під контролем, під чиєюсь опікою. А без цього він би давно вже, либонь, набрид сам собі. Те, що його, як це називалося, «переслідували», він розумів як воскрешення затонулого світу, тобто його власного світу, що, гадав він, потребував відродження. Тепер його хоч розуміли, про це свідчило вже бодай те, що на нього звертали увагу, з ним морочились. Йому це було, певна річ, приємно. Водночас помічав він, що серйозно про нього не дбає ніхто в цілому світі. Просто йому час від часу хтось трішечки переходив дорогу, та й це, як-не-як, вже було, либонь, дещо, либонь, навіть багато, адже перешкоди надають нам пожвавлення, руху, підносять наш дух. Він сказав собі, що слід пильнувати. Отже, той, хто мав би утратити будь-який спокій, став навдивовижу спокійним. Та він поклав собі все ж таки не поспішати. «Ніколи ви не нервуєте», — якось сказала йому одна дівчина, так ніби хотіла трохи його попрікнути. Мовляв, ні з ким він не водить компанії. Переважно оце йому й ставили завше на карб. А як він щоразу вагався, коли треба було щось купити — скажімо, гребінця чи валізу! Він і далі щоразу брав із собою в дорогу оту безглузду, розмальовану жіночу валізку, яку колись подарувала йому одна жінка. Розбійнику ніколи тоді не доводилось латати штани самому. Який непоправний прогріх! А крім того, історія з тією пропащою… Таке пам’ятають. Ні, таке не забувається. Йому все було б можна пробачити, тільки не це.
— Ідіот! — прошипіла вона на нього.
Як же вона через нього в душі, безсумнівно, страждала — та, що оце кинула таке грубе, таке образливе слово! Він саме проходив близенько повз невеличкий газетний кіоск, проходив повз ту обурену, котра була у натовпі такому пістрявому, що аж нагадував якесь букетище квітів. До цієї обставини ми ще згодом повернемось, ще проллємо на неї світло. На цих сторінках читачам ще багато чого видаватиметься досить-таки таємничим, на це ми, сказати б, і сподіваємось, бо якби вам відкрити і пояснити все-все відразу, то на вас ці рядки навіяли б позіхи. Чи не тому вона й кинула те образливе слово, що він повсякчас був такий невибагливий, такий задоволений самим собою і не намагався брати приступом ані жінок, ані чогось іншого, чого б зажадала душа? Що ніколи ні перед ким не виставлявся і, здається, навіть не вважав за потрібне «щось із себе вдавати»? О, якою прекрасною злістю зблиснули очі на тому обличчі, з чиїх губенят у його бік злетіло знущальне слівце! Та злість, така м’яка і солодка, здалася йому ну просто чарівною. Чи не тому таким гнівом вибухала на нього ця «квіточка Сходу», що він завше так щасливо і радісно, немов гімназист, проходив під нашими аркадами і галереями? Річ у тім, що вже сама прогулянка крізь людські юрби розважала його й робила надзвичайно щасливим. У хвилини такі він, здавалось, не думав ні про що інше, крім — лише зрідка і мимохідь — про малюнки Бердслі або ще про що-небудь із широкої галузі мистецтва й освіти. Річ у тім, що він постійно про що-небудь думав. Його голова клопоталася завше чимось таким, що було десь далеко-далеко. Ті, хто був ближчий до нього й це бачив по ньому, його поведінка, як ви, мабуть, і самі розумієте, просто в душі ображалися. Близьке, далеке, а тепер знов ця Голодна вежа з поеми Данте, яку називають «Божественною комедією», а ми й досі ще не розібралися із зауваженням, яке йому кинула ота поважна особа: «Тебе переслідують, любий мій». Щоправда, розбійник про ці слова забув… так і кортить сказати «забув одразу», але нас, нас вони все ж турбують. Дитина, та й годі! Чи не через оцю дитячу наївність його й переслідували? Чи не тому, що вона когось не влаштовувала? Цілком можливо. А крім того, не слід забувати й ось про що: у «той час» він приїхав до нашого міста, безперечно, вже хворим, сповненим якоїсь дивної неврівноважености і тривоги. Його діймали, сказати б, якість внутрішні голоси. Чому він до нас приїхав — щоб оклигати і стати радісним, усім задоволеним співгромадянином? Адже тоді він страждав від нападів, які полягали в тому, що йому нібито «все» спротивіло. Потому іще досить надовго у ньому поселилася страшна недовіра. Підозра, що його переслідують. Загалом його й справді таки переслідували, та він помаленьку, потрохи… знову навчився сміятись. Бо досить довгенько він уже навіть не
